Однак було одне нав’язливе видіння, яке повторювалося не раз.
Він був жерцем, шаманом чи чаклуном великого племені, що кочувало на південь, туди, звідки на Північ улітку прилітали птахи. Їх було декілька тисяч чоловік, головно молодих і середнього віку. Всіх їх об’єднувала одна мета: дійти до багатих теплих земель. Задля цього терпіли вони злигодні багатомісячних переходів і зимівель, ночами палили вогнища, щоб відлякувати хижих звірів, відбивалися від диких племен. Останнє було неважкою справою, тому що луки зі стрілами, щити, металеві мечі давали їм значну перевагу, незважаючи на те, що всі дикуни були значно вищого зросту. Але в сутичках з ворогами, на полюванні, в грузьких болотах губилося чимало людей. І хоча дітей народжувалася багато, плем’я ніяк не збільшувалося: людей почала косити загадкова моровиця.
Люди зненацька слабіли і вмирали без мук і болю. Головний шаман викликав духів, довго розмовляв з ними і запевняв опісля, що вони обіцяють вигнати хворобу. Однак, коли помер сам головний шаман, люди геть упали на дусі. Плем’я вимирало, переходи ставали все коротшими, а заповітна земля починала здаватися нездійсненною мрією.
І щоб урятувати залишки племені, рада жерців вирішила розділити людей на три загони: перший — з найслабших і хворих, щоб ізолювати їх якось від решти; другий — з жінок, дітей і невеликого числа воїнів; третій — найсильніші, найздоровіші чоловіки й жінки племені.
Цей, третій, загін доручили вести Романові-жерцеві. Вони й забрали з собою святиню, яку плем’я зберігало всі ці довгі роки шляху з самої землі предків. Священне Вухо, зашите у шкури, тягнули на нартах по черзі декілька носіїв…
Останній «сеанс» Роман бачив уже на підході до Хар’юзового струмка. Буквально декілька хвилин.
Він був смертельно втомленим, хворим вождем майже не існуючого племені. Люди, що залишилися, вже не мали сил ні йти далі, ні нести важку ношу. Вони сиділи біля багаття і обдумували пропозицію, яку хтось наважився зробити: припинити пошуки нової батьківщини, опустити Священне Вухо в найближче озеро і поряд заснувати святилище, де належало виконувати обітницю предків, поки житиме останній сиртя.
Відтак вогнище спалахнуло нестерпно яскравим полум’ям — у сполоху потонули всі люди, і замість них одне за одним випливли оленяча голова, якийсь птах з величезним дзьобом, що нагадував сову, бубон, обличчя Пуйме, озеро з віддзеркаленням місяця в центрі, знову якісь люди, знову Пуйме зі сльозами на очах — і все згасло. Декілька хвилин Роман нічого не бачив і стояв мов оглушений. Затим пішов далі, чомусь усвідомивши з повною переконаністю: Серхасава Сиртя помер.
ЕПІЛОГ
Вісім місяців опісля я одержав від Романа листа:
«Привіт, Володю!
Вибач за довге мовчання, але тому є своя причина.
Гадав я після Каніна заритися у свою дисертацію, але історія ця ніяк не виходила в мене з голови. Спершу я розповідав її приятелям як жарт, чи що, як цікаву пригоду. Ти пам’ятаєш, те, що зі мною трапилося, я визнав гіпнотичною маною, а розповідь помираючого старого — маренням. У старого могли з якоїсь причини загостритися телепатичні здібності перед смертю, тим більше що інсульт іноді викидає дуже дивні колінця.
Але ось випало мені опинитися в одного знайомого, колеги з Мінська, і побачити в нього атлас середньовічних мап. Так от, у цьому атласі я виявив мапу Арктики вельми незвичайного вигляду: зона від полюса і приблизно до лінії Північного полярного кола зображалася як материк, розділений на чотири сегменти широкими річками, що витікали з великого внутрішнього моря чи озера, в центрі якого була намальована вражаючих розмірів гора. Поряд з нею так і написано латиною: «Rupes nigra altissima» — «Гора чорна і висока». На землях же, зображених на північ від Скандинавії, був написаний наступний текст: «Тут мешкають пігмеї, зріст їх близько 4 футів, і в Гренландії їх звуть скрелінгерами». Це була мапа Герарда Меркатора, знаменитого фламандського картографа XVI століття. Що за казки на мапах славнозвісних майстрів? Мушу зізнатися, після зустрічі з карликами-сиртя інформація про пігмеїв у Арктиці мене зачепила.
Уважно вивчаючи мапу Меркатора, я помітив, що гірські хребти в цьому атласі розташовані приблизно там, де нещодавно вчені відкрили підводні хребти Північного Льодовитого океану; дізнався, що деякі ділянки хребта Ломоносова ще десять тисяч років тому могли бути островами, а вершини хребта Менделєєва знаходилися поза сумнівом над водою: на них виявлені надводні осади віком трохи більше десяти тисяч років.