Зоряний Корсар

— Добре, — непевно сказав Григір. — Але ви обіцяли прочитати.

— Про любов, — усміхнулася Галя. — Ходімо звідси. Підемо по вулиці Зоологічній. Там затишно, і я спробую згадати…

Григір розрахувався з офіціанткою. Вони вийшли під крони весняних дерев. Хлопець ішов задумливий, збентежений. Галя інколи скоса поглядала на нього. Почало припікати, парило. Вони зняли плащі. Мимо мчали машини, з-під коліс бризкала ріденька грязь.

— Ну що ж, почну, — сказала дівчина. — Тільки не перебивайте. Добре?

— Добре, Галю.

— Любов, — повільно проказала Галя, ніби смакуючи це слово, ніби прислухаючись до його звучання. — Любов…

Хто ти, Любове? Що ти, Любове?
Спалах чуття? Чи дарунок таланту?
Тіла жага чи божественне слово?
Попіл чи полум’я? Фенікс чи фантом?

Що ти, Любове? Падіння в безодню?
Чи ейфоричний хвилюючий трунок?
Хижої пристрасті паща голодна
Чи розцяцьковані квітами труни?

Котиться вир, і нема йому впину,
В ньому зливаються атоми, люди —
Драми, гротески, комедії, кпини:
Є, і було, і триває, і буде!

Грізна любов, найніжніше кохання,
Шепіт несміливий, слово шалене —
Все поспіша на олтар сподівання —
В пащу неситу, в пащу вогненну.

Де розуміння? Де ти, критерій?
Логіка мовчки навколішки стала.
Істини мати. Вершина містерій.
Ясна і темна. Мінлива і стала.

Гинуть світи. І спалахують зорі
В нових галактик вселенському громі,
Кроноси юні в інших просторах
Інші будують Любові хороми.

Хай у безмежжя пливуть одиноко
Скелі, мов свідки космічної драми.
Єви в едемах ідуть ясноокі
І обнімають коханих Адамів.

Будуть і яблука, будуть і змії,
Будуть єгови, будуть падіння,
Каїна заздрість, Авеля мрії
Чорні і світлі пустять пагіння.

Крізь революції, царства, поеми
Підуть потомки Адама до неба,
Щоб написати нові проеми
І в епілозі розгадувать ребус —

Ребус кохання… Що ж ти, Любове?
Іскра прадавнього змія Аканти?
Темна мара чи божественне слово?
Попіл чи полум’я? Фенікс чи фантом?

— Дивно, — сказав Григір.

— Що?

— Ви несхожі па сучасних дівчат.

— Чому?

— Вони не задумуються над такими проблемами. Люблять — і все. Плачуть, коли сумно. Радіють, коли весело. Вони навіть легковажні й недбалі в коханні. А у вас…

— У мене… — Ніби луна, повторила Галя.

— У вас душа — скрипка. Ледве торкнувся — вже звук.

— Ви помиляєтесь, — суворо відповіла Галя, дивлячись кудись убік. — Це неправда.

— Що неправда?

— Про сучасних дівчат. Що вони легковажні. Звісно, і такі є. Але їх менше. А більшість — глибокі і ніжні. То вони здаються легковажними. Надівають захисну машкару, щоб ви, чоловіки, не поранили їх. Ви добираєтесь до серця, щоб одразу… осідлати його…

— Ви не дуже чемно говорите про чоловіків.

— Так є. А дівчата повинні зберегти свою ніжність у таємниці. Бо що залишиться потім, як чоловік зірве квітку, розтопче і піде геть? Лише пустка. Дівчата бережуть заповітну квітку для принца…

— Для принца? — розгубився Григір.

— Для єдиного. Для небесного коханця, який мариться вві сні. Кожна дівчина мріє про принца. І не зустрічає його…

— А Ромео і Джульєтта?

— Що ж з ними сталося? — запитала Галя. — Світ з’їв їх. І лише після смерті оспівав. Та й то для сцени. Для грошей. Для байдужих людей, які показують у фойє театру свої туалети.

— Це правда… Я не думав так…

— От бачте. А про дівчат думайте обережніше. Не судіть за зовнішніми ознаками. У кожній людині — безодня. Те, що зовні, може бути лише попелом. А під попелом — жар…

— Говоріть, говоріть, — тихо сказав Григір. — Це прекрасно…

— Пусте, — зніяковіла раптом Галя й одвернулася. — Не треба мене хвалити. То як же вірш? Чи до вподоби?

— Гарно, — просто сказав Бова. — Куди мені. У мене так — графоманські опуси. А у вас — думка. І ніжність…

— Перехвалите, — засміялась Галя. — Нема нічого особливого. Мені самій не подобається. Те, що в серці, не передаси словом. Я ж відчуваю. Потрібний якийсь новий спосіб єднання. Може, тоді… Тільки коли це буде?