Вони саме проходили повз базар, що розкошував по неділях на центральному майдані столиці, хоча торг тут не вщухав і в будень: крамарі прибували з далеких країв — Волощини, Молдавії, Русі. Доставлялися екзотичні товари з Туреччини, Італії, Греції, Єгипту, Німеччини, Англії. Хто тут тільки не промишляв! Фірмани, золотарі, сідлярі, стельмахи, панцирники, кожум’яки. Крутилися товмачі-вірмени, допомагаючи різномовним купцям порозумітись. Меркурій вершив свою звичну справу.
Раптом віконт зупинився, ніби наштовхнувшись на невидиму перешкоду. Козак здивовано подивився на нього. Помітивши, як француз несподівано зблід, занепокоєно спитав:
— Що з тобою?
Арман кивком голови вказав наперед. Очі його сторожко слідкували за чимось. Глянувши в тому напрямі, звідки війнуло неясною тривогою, Андрій серед торговців заморськими прянощами побачив трьох монахів-домініканців. Судячи з того, як вони поводились, їх мало цікавила торгівля.
— Ти їх знаєш? — запитав козак.
— Це люди кардинала Мазаріні, а точніше — слуги святої інквізиції. Від цих нишпорок ніде не сховаєшся.
— Ти можеш пояснити, в чім справа?
— Не зараз. Найкраще миттю щезнути звідсіля. Гайда на місце твого постою.
Геть збдтий з пантелику, Почекайбрат повів приятеля на козацький постій. Там, серед запорожців-січовиків, багатьох з яких віконт уже знав, він нарешті полегшено зітхнув. Навіть спромігся на жарт, коли хтось із козаків поцікавився, чого він такий невеселий.
Залишившись удвох з Почекайбратом, Арман стурбовано мовив:
— Ще вчора у посольстві мені сказали, що мною цікавляться якісь люди, нібито земляки з Тулузи. Я був увечері страшенно втомлений і до ранку забув про ту розмову. І ось сьогодні на майдані зрозумів, що мене таки розшукали далеко від рідного дому, — віконт вихопив із піхов кинджал і з відчаєм увігнав його в стіл, за яким вони сиділи. Обхопивши руками голову, занімів у задумі-скорботі.
— Хороша робота, — аж прицмокнув язиком від захоплення козак, витягши з дошки блискуче лезо. — Не інакше — толедський.
Запорожець хотів викликати на відверту розмову свого приятеля, у чесності якого аніскільки не сумнівався. Очевидно, справді настала лиха година для віконта. Француз не відгукнувся, і Почекайбрат вів далі:
— Але якесь дивне клеймо: бджола, голуб і п’ятикутник… Ніколи ще такого не бачив. А ось і напис латиною, — товмач козацького посольства уважно прочитав про себе, відтак уголос переклав: — «Клянись і лжесвідчи, але не розкривай таємниці!» Що за химерне гасло? Що воно означає? Може, й ти його сповідуєш?
Віконт поволі підвів голову. Усміхнувшись якось втомлено, невесело, відказав:
— Що ж, ти сам наблизився до таємниці. Досі я залишався вірним принципу, який тебе так здивував, але за чотири століття, відколи один із моїх предків отримав цей кинджал з рук єпископа Бертрана д’Ан Марті, на світі багато що змінилося, чого не міг передбачити старий речник Досконалих… Очевидно, настав час, коли вже ніхто не дорікне мені порушенням клятви. Дещиця істини з чаші Святого Грааля, на жаль, хлюпнула і в ниці серця. Історія ця настільки давня, що початок її губиться в безодні всевладного часу. Найдавніший переказ, який зберігся в нашій родині і в якому вперше згадується Зоряна Реліквія, дійшов до мене ось у таких подробицях…
Розділ V
СЛІДАМИ ЛЕГЕНДИ
І раптом гуркіт бурі потряс замок, великі двері відчинились, і дивна дама, одягнена в біле і в білому покривалі, повільно увійшла до зали, високо несучи покриту тканиною велику чашу, або Грааль. Від чаші ширилось таке яскраве світло, що неможливо було дивитись на неї.
День згасав, кидаючи останні відблиски на місто, на зелені води затоки, де, мов поснулі левіафани, застигли кораблі. Прибережний пагорб, вкритий храмами і незчисленними колонами, які віками споруджувались на честь богів і героїв, здавалося, тягнувся до затухаючого неба. Позолота чудових скульптур уловлювала останні промені сонця, що опускалося за небокрай.
Вулиці Александрії п’ятьма терасами спускались до берега, вздовж якого зміїлася вимощена керамікою широка дорога. Піднявшись на верхнє плато, вона впиралася в обнесений високою кам’яною стіною міський центр — Брухейон, колишню резиденцію Птоломеїв, у якій нині перебував разом із своїм почтом єпископ александрійський Кирило. Неподалік підносився скорботний храм Посейдона, що приречено чекав близької й ганебної для нього висвяти у нову віру.