— То, може, мудрість, досвід людський?
— Не знаю, учителю. Не знаю… Мені здається, що розумність полягає у самовдосконаленні людини, в її самовихованні, в здатності змінювати свій мікрокосм відповідно до моральних завдань.
— Що ж, ти поставив перед собою складне питання. Дуже складне. Відповісти на нього надзвичайно важко… Це і мені невідомо. Єдине, що я достеменно знаю, це те, що всі ми — діти безконечно великого світу. В нас усіх, як і в жителів тих далеких світів, про які ти говорив, закладена невсипуща жага пізнання. Тому й шукаємо для себе пояснення цього дивно-прекрасного та загадкового світу, котрий вічно нуртує довкруг нас. Людині далеко не просто розібратися у своєму призначенні на цім світі. Ще не одне покоління шукатиме Велику Істину, намагатиметься пізнати безконечний світ і мікрокосм — саму себе. Кожен торуватиме шлях до заманливої істини, збираючи нові знання, спираючись на досвід минулих поколінь, на досвід тих, які, живучи в інших світах серед міріадів зірок, можливо, вже спізнали те, до чого ми лише наближаємось, — Сехемхет підійшов до полиці з папірусами. — Поглянь сюди, Демокріте.
У лівій руці старий тримав вирізьблену зі смарагду гранчасту кулю завбільшки з велике яблуко, яку осідлав священний жук, тільки не кришталевий, як Гамількарів, а діоритовий. Куля зі скарабеєм знаходилася в майстерно зробленій чаші, котра зеленаво мінилася у відблисках смолоскипів. На правій долоні жерця застигла невеличка фігурка, розмірами і формою схожа на ластівку. Здавалося, пташка щомиті готується стрімко злетіти — таких філігранно досконалих форм надав їй невідомий майстер.
— Чаша, гранчаста куля і скарабей — це Зоряні Реліквії, — повільно проказав Сехемхет, незмигно дивлячись на елліна. — Колись вони були одним цілим, частиною великого небесного каменя, який прибув на землю на вогняній птиці, — жрець підніс ластівку над головою. — А. тепер поглянь сюди, — Сехемхет показав Демокріту старовинний папірус, на якому було зображено два незнайомі еллінові ієрогліфи. — Вони означають «камінь з неба», — пояснив жрець. — Згодом камінь розділився, прибравши форми цих предметів. Занесені у далекі країни, речі мандрували, всотували в себе новий і незвичайний світ. При потребі вони можуть поділитися набутим багатством, але як це зробити, люди поки що не знають. У письменах Тота мовиться, що такий час настане у далекому майбутньому. І тоді відкриється щасливцям чимало такого, про що відомо тільки тим, хто послав у Безмір небесний камінь… Мені вдалося розшукати лише чащу. Смарагдова куля і діоритовий скарабей, як ти вже напевно зрозумів, — тільки подоба істинних Зоряних Реліквій. Справжній жук у тебе, Демокріте.
Запала тиша. Чутно було, як легенько потріскує полум’я смолоскипів.
— Це вельми дивний скарабей, — задумливо кинув Сехемхет. — Якщо бажаєш, можеш переконатися.
Не кажучи ні слова, Демокріт зняв з шиї талісман. Подав священного жука старому. Поставивши ластівку на стіл, жрець дістав з чаші гранчасту кулю й діоритового скарабея. Натомість поклав у чашу талісман елліна. Обережно підніс до смолоскипа. Дивна річ! І чаша, і жук враз спалахнули соковитою зеленню! Холодне, мерехтливе свічення повільно розтікалося врізнобіч. Скарабей немов ожив. Зблиснули глибоким вогнем його очниці. Здавалося, ще мить — і священний жук, перебираючи лапками, повільно поповзе. Демокріт раптом завважив, як на стінках чаші, на спині жука з’явилися розпливчасті контури людських фігур, гір, вкритих снігом… Не розумів, чи це справді реальність, чи плоди його власної уяви. Серце забилося швидше, він навіть став відчувати якісь пахощі. Проте видіння зникли так само несподівано, як і з’явилися.
Демокріт отетеріло глянув на Сехемхета.
— Жерці, які колись користувалися цим скарабеєм, справді могли зажити слави, всемогутніх. Тож не дивно, що Менхерес полює за кришталевим жуком, — проказав той.
— У текстах Велемудрого Тота мовиться, що частина триєдиної Реліквії Зоряних Світів знаходиться в Храмі Неба у далекій країні Індри, — подав голос Мертатон, який досі тихенько трудився над папірусом. Вчувалась у цих словах ледь уловима пересторога.
— Мертатон рече правду, — озвався Сехемхет, мабуть, не помітивши у репліці прихованого змісту.
А втім, можливо, Демокріту це здалося.
— Мужній елліне, — проказав старий жрець, вичікуюче дивлячись на юнака, — ти згоден вирушити в далеку мандрівку, щоб з’єднати воєдино глибокі таємниці Зоряних Реліквій і згодом донести чарівне світло знань до тих, хто прагне зробити світ кращим, мудрішим, щирішим? Я вірю, що тобі під силу зробити це, Демокріте.