— Анаксагор твердив, що первоначало руху — розум, тим самим нічого не пояснивши. А розум — це, либонь, здатність усвідомлювати себе як істоту, набувати та зберігати знання, вчитися, робити для себе певні висновки з повсякденного життя.
— А папуга, по-твоєму, володіє розумом? Ось у Сімона є цей птах. Він не лише імітує людську мову, але й знає назви майже тридцяти предметів і вимагає тільки того, чого потребує. Чапля ловить рибу, як справжнісінький рибалка, використовуючи принаду. З цього я роблю висновок, що і папуга, і чапля наперед обмірковують свої дії.
Демокріт зрозумів: Сократ хоче заплутати співрозмовника, показати, що його відповіді приводять до логічного протиріччя. І все ж у процесі суперечки народжувалась істина. Свій метод, як говорив Протагор, він називав майєвтикою — повивальним мистецтвом. Від Демокріта вимагались альтернативні відповіді, які слід було аргументувати конкретними прикладами з життя, наводити аналогії. Дати однозначну відповідь на запитання, що таке розум, було далеко не просто. Демокріта воно вже давно хвилювало, але и досі не дав собі чіткого пояснення.
— Людина також є твариною, але вона від природи вдатна до навчання, і в помічники їй дано руки, гнучкість розуму…
— Чи не софіст ти часом, Дамасе? — не зовсім ґречно обірвав його Сократ. — Я не шаную цих мудрагелів: вони безумно розкидаються словами, нанизують їх на стрижень випадку і другорядності. Можливо, я помиляюсь, але мені чомусь здалося, що ти хочеш утекти від прямої відповіді. Ти згадуєш розум, однак не розкриваєш його суті. А хіба дельфіни не наділені розумом? Просто ми не знаємо їх мови, нам не зрозумілий спосіб їхнього життя. Птахи по-різному щебечуть, побачивши змію, вовка чи людину, — я не раз помічав. Чи не прояв це того ж таки розуму? То що ж воно таке — розум?
Демокріт, дещо збентежений несподіваною зливою суджень бродячого філософа, все ж зумів зорієнтуватись і влучно зауважити:
— Дозволю собі на запитання відповісти запитанням. Щойно як приклад прояву розуму ти наводив поведінку тварин. Я спробую розвинути цей приклад далі. Наслідуючи павуків, людина навчилася ткати, від ластівки — будувати. А чи котрась із тварин зуміла запозичити від інших різні навики? Потреба і досвід стали вчителями людини, але тільки завдяки розуму вона зуміла цей досвід нагромадити, узагальнити, зробити з нього висновки, скористатись ними. Поле діяльності людини в результаті цього ширшає, розум збагачується все новими й новими знаннями, а той же папуга Сімона, вивчивши тридцять або й сорок слів, залишається все тим же папугою — дивачним птахом, що розмовляв й навіть розрізняє деякі предмети при допомозі слів.
— Клянуся псом, ти славно кажеш, Дамасе! — не втримався від схвального вигуку Сократ. — Чого доброго, ми так дійдемо до істини.
— Не думаю. Істина лежить на дні морському, дійсність — у безодні. Розум — це не що інше, як здатність знаходити причини і суть явищ. Але не всяка людина може наближатись до істини, а лише мудрець. З допомогою чуттів він — міра речей, які чуттєво сприймаються, а з допомогою розуму — міра речей, що опановуються розумом.
Про пізнання Демокріт міг говорити ще багато. Система його поглядів на пізнання світу вже набрала доволі чітких обрисів, проте він не хотів навіть перед Сократом надто розкривати свою точку зору. Що з того, що відповідно до загальноприйнятої думки існують кольори, гірке і солодке, насправді ж існують лише атоми й порожнеча.
І вже вдруге, ніби підслухавши думки Демокріта, Сократ висловив категоричну тезу:
— Я давно прийшов до висновку, що світ пізнати неможливо. Єдине, що людина може зробити, — це пізнати саму себе. Іноді мене огортають сумніви: адже виникнення мого «я» — чиста випадковість. Якби не зустрів мій батько каменотес Софронікс мою матір Фінарету, то не було б і мене, і оце зараз не вів би я з вами розмов. З другого боку, моє «я» сприймає оточуючий світ, намагається осмислити його, щоб на час сну забути про нього, а по смерті поринути в інший світ… Отож єдине, що я твердо знаю, це те, що я нічого не знаю. Хоча ні. Мені надто добре відомо, що афінських мужів обирають жеребкуванням, тобто волею випадку, замість того, щоб доручати правити країною людям істинно знаючим. Яка ганьба — на громадських посадах замість знаючих і достойних опиняються випадкові людці…
У його словах бринів сум.
— Правити повинні кращі з кращих, чий розум і досвід можуть прислужитися народу, — продовжував Сократ по короткій мовчанці. — На ділі ж багато хто з афінян, маючи перед собою приклади розбещеності й неповаги до законів поліса, вдарились у збагачення, забувши про істину і справедливість. Немов знавісніли. Намагаються збагатитися за чужий рахунок. А все через те, що люди не відають, що таке справедливість. Якщо навчити їх доброчесності й порядності, то вони ніколи не чинитимуть несправедливо. Хтось повинен турбуватися про долю істини й справедливості.