Поступово все ставало на свої місця. Застиглий у химерному кристалі світ, який, здавалося, вже давно канув у Лету, тепер бачився не чимось застиглим, а навпаки — живим, квітнучим.
Досі я був переконаний, що машина часу проходить лише по відомству фантастики. Але тепер одне моє «я» жило в сьогоденні, а друге перенеслося в далеке минуле й активно діяло в ньому. Моє єство вже не розрізняло межі, яку звів між сьогоденням і минулим невблаганний Час.
Сталося щось непередбачене. В моїй свідомості, мов на екрані, застрибали, замиготіли образи-кадри дивовижного фільму про Демокріта. Так буває в кіно, коли раптом у найцікавішому місці стрічка починає прокручуватись у шаленому темпі, доки не обірветься. Але цього не трапилось. Поступово ритм стабілізувався. Спливали все нові й нові картини далекого і водночас неймовірно близького світу, в якому, мов наяву, жило і діяло моє єство. Уява і і реальність зливалися воєдино. Мудрець з Абдер, що спочивав на ложі у тіні старезного платана, і лабораторія експериментальної кристалооптики — «лабораторія Демокріта».
Наближався світанок. Мало-помалу мерхли зорі-астри. Сіріло і поступово глибшало небо на сході. З моря потягло прохолодою. Збадьорюючий вітерець торкнув верхівку платана — зашепотіло, зажебоніло потривожене листя.
Еос, богиня ранкової зорі, красуня з рожевими крилами, виїжджала на золотій колісниці з Океану на небо, щоб відчинити браму Геліосу. Перші промінці червонястого свічада застрибали поміж сірим камінням.
Оживав ранковим різноголоссям поліс на фракійському узбережжі: прокидалося гомінке птаство, чулося валування собак.
Демокріт крізь легенький серпанок сну прислухався до знайомих звуків.
Внизу під скелею заторохтів візок водовоза. Це міг бути лише Архілох. Легкий усміх торкнувся Демокрітових уст. Він уявив собі цього маленького життєрадісного товстуна, завжди готового прийти людям на поміч.
— Демокріте, прокинься. Чуєш? — почувся притишений голос Атея.
Демокріт поволі розплющив очі. Угледівши наструнену постать скіфа, підвівся на ноги.
— Скільки ж це я спав? Здається, вічність. Дивний сон приснився. Наче знову пережив життя… Багато років тому, так само вранці, збудив мене біля цього платана твій земляк — мужній Агрот. «Ти переміг, — радісно мовив він. — Разом з усіма я слухав твою промову перед абдеритами і був щасливий з твого тріумфу. Я помітив, як ти залишив майдан-агору. Здогадався, що хочеш усамітнитись. Але під ранок не втерпів, і вирішив розшукати тебе. Щоб попрощатись…»
— І я теж розшукав тебе, щоб попрощатись…
Атей повернувся обличчям до моря, яке вигравало міріадами золотих промінчиків.
— Що ж, любий Атею, — повагом проказав Демокріт, — настав і твій день, коли слід задуматись, яку користь зможеш принести своєму народові.
— Твоя правда, — задумливо мовив Атей. — Кожен повинен вертати до рідного дому. Без батьківщини людина тліє, не спалахуючи полум’ям. Колись Агрот прислав мене до тебе по науку, і я вдячний долі за те, що подарувала скіфу такого вчителя.
— Ти був найздібнішим моїм учнем. Однак я не раз помічав, як у тобі нуртує войовнича кров предків. Я все розумію… Ти хочеш згуртувати свій народ. Що ж, це мужній і благородний задум. Хай він здійсниться. А на спомин про вчителя, щоб упам’ятку тобі був дивачний абдерит, прийми цей талісман.
Демокріт простягнув юнакові вирізьбленого з кристала скарабея.
— Нехай цей жук мандрує у далеку Скіфію, де живе сміливий і щирий народ. А коли трапиться щось непередбачене, то вчини так, щоб скарабей не потрапив до заздрісних і підлих, до нечесних і злих. Будь щасливий, Атею!
— Прощай, Демокріте!
Атей, верховний цар скіфів, напівлежав, обкладений подушками, й розглядав зеленкуватого жука-скарабея — дарунок вчителя-елліна. Талісман Демокріта нагадував дев’яностолітньому Атею про далекі дні юності.
«Все тече, все змінюється» — казав Геракліт. Таки й справді не можна двічі увійти в одну й ту ж річку. Час нестримний. Збігли роки. Чимало з того, чого хотів досягти Атей, зроблено. Попри всі чвари вождів скіфів вдалося об’єднати. Але немає спокою в рідному домі — у цьому безкрайньому степу. Заздрим і жадібним до багатства вождям скіфських племен тепер стало мало землі. Хочуть розширити кордони Скіфії, добути золота й рабів, нетерпляче позирають на простори Фракії. Зазіхають на чуже нащадки тих, хто у двобої з Дарієм-завойовником не піддався. Мужні і відважні скіфські вожді Іданфіс, Таксакіс і Скопасіс перемогли тоді персів. Перемогли, бо скіфи боронили свої степи, свою землю і свободу.