А тепер, коли в гурті відчули свою зрослу міць, декому забажалося просторів Фракії, забули, що в такому випадку неминуче доведеться зіткнутися з македонцями: їх цар Філій також заздро подивляється на Фракію. На жаль, немає вже мудрого Агрота, спочиває під товщею земляного насипу серед широкого степу…
Македонці вигадали, нібито Атея іржання бойового коня тішить більше, аніж майстерна гра на флейті… Ніхто не відав, що вождь скіфів і досі там, в Елладі, біля свого вчителя. Шиття примусило учня Демокріта стати войовничим, часом навіть жорстоким. Повинен же був хтось об’єднати скіфів супроти нападників. І доля вибрала його.
Коли Атей повернувся з Еллади, він ще довго носив грецький одяг і потай поклонявся Зевсу, Афродіті та іншим еллінським богам. Скіфські мужі спочатку розцінювали це як бунт молодості. Проте коли АтеЙ надумав ширити поміж одноплемінників грецькі звичаї й культуру, переповідати те, про що довідався від Демокріта, йому нагадали сумну долю скіфського царя Скіла, котрий необачно вибудував в Ольвії палац і, час од часу залишаючи своїх підданих, жив у ньому, носив грецький одяг і поклонявся чужинським богам. Скінчив він тим, що рідний брат встромив йому в серце меч-акінак.
Ольвія по-грецькому означає «щаслива». Та не стала вона щасливою для Атея. Як і невдаха Скіл, Атей любив це місто, засноване вихідцями з далекого Мілету, які справно платили данину скіфським царям за право жити тут. Чарівний куточок Еллади, куди немов магнітом тягло юнака. Майбутній вождь не слухав своїх наставників, не зважав на своїх ворогів. Він, як і Скіл, переодягтись у гіматій, накинувши хламіс і взувши сандалії, проникав у місто. Блукаючи вимощеними черепицею вуличками, заходячи в маленькі дворики, Атей заводив розмову з прийшлим людом — торговцями, мандрівниками, купцями, щоразу відкриваючи для себе щось нове. Агора точнісінько така, як і в Абдерах: тісниться торговий люд, напівголі раби несуть кошики з виноградом, амфори з вином. Ольвіополіти мирно торгують зі скіфами. Життя тече розмірено, спокійно. В якісь моменти Атей відчував бажання залишитись у цьому полісі назавжди, розчинитися серед люду, стати його часткою.
І все-таки він перш за все скіф, мусить поклонятися не лише оленю — богу сонця, але й Арею — богу війни. Так сталося, що згуртувати скіфські племена в єдину державу випало саме на його долю. Можливо, через те, що був найрозважливіший з-поміж інших вождів.
Атей задумливо подивився на талісман Демокріта. Чи гадав еллінський філософ, що учень не виправдає його надій? Доля розпорядилася по-своєму: замість того, щоб нести світло знань іншим, він змушений був побрататися з Ареєм.
Завтра вирішальна битва з Філіпом. Чи вціліє? Він і досі не передав, не заповів священного жука достойному з достойних. Яким же був сам, хай розсудить історія.
…Вишикуване військо скіфське. Довговолосі, бородаті, гордовиті сини степу в коротких шкіряних кафтанах, перехоплених тонкими ременями, у довгих вільних штанах, стягнутих на щиколотках, у м’яких чоботях. Дехто в накидці з баранячої шкіри. Кожен тримає напоготові сагайдак зі стрілами й короткий меч-акінак.
Під Атеєм баский кінь. Майстерно прикрашене сідло, біля губ вороного на ремені висять круглі бляхи-фалери, щелепи прикрашають квадратні бляхи з зображенням крилатих грифонів.
Поглянув Атей на своє військо, і стислося серце вождя: не побачив він в очах скіфів бойового завзяття. Та вороття назад не було. Підвівшись на стременах, змахнув мечем. Повів військо назустріч поразці, назустріч смерті.
Мов лев, кидався скіфський вождь у самісіньке пекло битви, забувши про свої дев’яносто літ. Бився за сімох, але не здобув перемоги. Видно, талісман Демокріта був проти нього, хоч і довелося помандрувати зі своїм володарем у царство мертвих…
Знову щось трапилося. Картини далекого минулого почали тьмяніти і меркнути, аж поки не зникли зовсім. Моє друге «я» знову злилося з першим і остаточно перенеслося в сьогодення, в лабораторію експериментальної кристалооптики. Якийсь час у голові цілковитий розгардіяш. Але ось виринув знайомий голос. Голос Ткачука…
Все зрозуміло: приходив Кузьмич і сказав, що більше не має права залишати нас у приміщенні інституту. Він, як виявилось, і вимкнув високу напругу, незважаючи на Сашкові наполягання. Таким-от агресивним чином був перерваний експеримент.
Я коротко розповів Сашкові про свої видіння.
— Маємо розкид експериментальних даних, — уголос міркував Ткачук. — Напевно, частота коливань електричного поля твого мозку відмінна від моєї, це, очевидно, й призвело до того, що тобі бачилися інші картини.