— Таким чином, ви твердите, — обізвався професор Бандура, — що скарабей є вмістилищем мислячих атомів, які пам’ятають давні часи і які, самоорганізувавшись і самомініатюризувавшись на мікрорівнях кристала, надали релікту форми скарабея?
— Я не наважуюся стверджувати це. Але на даному етапі не бачу, як можна інакше пояснити, що монокристал н є розлетівся при обробці, коли з нього почали вирізувати жука-гнояка.
— Виходить, самооргапізуюча кристалічна система цілком, так би мовити, свідомо прибрала форму химерної істоти?
— В умовах Стародавнього Єгипту священного жука шанували і возвеличували, мов бога. Для самоорганізуючої системи це й справді була наднадійна захисна оболонка. Можливо, виникла така ситуація, що форма скарабея виявилася найоптимальнішою структурою. Монокристал самоорганізувався в скарабея.
— Отже, ми маємо справу із своєрідною реакцією самозбереження кристалічної структури?.. А знаєте, у цьому є певний резон, — Микола Олексійович запустив п’ятірню у свого буйного чуба.
— А як ти пояснюєш зміну внутрішньої структури надвеликих інтегральних схем-НВІСів? — у голосі Ткачука мені вчулися іронічні нотки.
— Думаю, це була захисна реакція скарабея на жорстке рентгенівське випромінювання, яким ти почастував бідолашну істоту.
— І що ж далі? — нетерпляче мовив наш генератор ідей.
— Жук-кристал, імовірно, у відповідь почав генерувати поле невідомої структури. Воно і змінило внутрішню забудову НВІСів. Якась самоорганізуюча і самомініатюризуюча система, якщо така справді функціонує в монокристалі, порушена рентгенівським збудженням, над усе прагнула повернутися в стан рівноваги, захиститися. Діючи своїм полем, вона намагалася збалансуватися з навколишнім середовищем. Випадково натрапившії на подібну до себе, нехай і в грубому наближенні, структуру щойно виготовленої партії НВІСів, вона видозмінила її, підігнавши до своїх потреб.
— А чому ж скарабей не набув іншої форми? — не здавався Сашко.
— Чому? Мабуть, боявся створити собі стресову ситуацію. Уявляєш: замість скарабея на штативі несподівано з’являється маленький кристалічний Ткачук! Хотів би я побачити тебе в ту мить.
— Хлопці, не сваріться, — розсміявся Микола Олексійович. — Давайте-но краще підіб’ємо підсумки. Ви не заперечуватимете, якщо я, за правом господаря, почну першим?
Ми, звісно, не заперечували.
— Отже, всі міркування так чи інакше зводилися до того, що ми маємо справу з дивовижним збирачем інформації.
— А якщо це своєрідний крок на шляху до контакту між далекими світами? — висловив я припущення.
— Цілком можливо, — незворушно погодився професор. — Потреба в інформації про оточуючий світ — це інстинкт. Великий інстинкт, генетично запрограмований самою природою.
— Навіть підсвідомо відчувається, що поява нової інформації, зокрема зародження життя, не веде до знищення старої, — висловлюючи цю гадку, Ткачук аж підвівся. — Скоріше всього, що записана у Всесвіті інформація нікуди не зникає, а лише переходить в іншу комірку гігантського комп’ютера, яким є Безмір. У всякому разі, тепер цілком інакше сприймається інформація про Реліквії Зоряних Світів, згадані далеким Сехемхетом, — обіпершись на широке м’яке бильце фотеля, він продовжував: — У якомусь науково-фантастичному оповіданні мені довелося читати, що коли до теорії інформації застосувати друге начало термодинаміки, то його можна сформулювати таким чином: у будь-якій системі кількість інформації на виході не може перевищувати вхідної. Таким чином, усе, що нинішня наука має на виході з історичних джерел, колись було на вході.
— Похвально, молодий чоловіче, похвально, — в голосі Бандури забриніли нотки вдоволеності. — Дуже радий, що представники точних наук віддають належне музі Кліо. Нам, археологам, відомо, приміром, що біологічна інформація разом із своїми носіями може зберігатися протягом тисячоліть. Насіння, знайдене у гробницях фараонів, проросло і дало плоди в наш час. А те, що ми називаємо людською індивідуальністю, цим безцінним скарбом природи, зникає назавжди, проіснувавши щонайбільше століття з гачком. Кричуща несправедливість! Постає питання: як зберегти особистість? Мова не йде про біологічне безсмертя, це в принципі неможливо. Ми сьогодні називаємо виявом індивідуальності картини, книги. Але ж судити про людину лише по її творах навряд чи буде правомірно.