— Важко сказати, що сталося з вашим земляком. Достеменно відомо тільки, що сам Великий Могол, шануючи відвагу й сміливість козака, пропонував запорожцеві вступити до свого війська.
— От гаспид, хотів запорожця на зраду навернути, — лайнувся матрос.
— Нічого з того, звісно, не вийшло, — мовби заспокоюючи Романа, сказав Крішан. — Почекайбрат виявився хитрішим за мусульманського правителя. Одне слово, утік.
— А чаша? — Шведов навіщось зняв окуляри й, короткозоро мружачись, дивився на Прасада.
— Не думаю, щоб він кинув її напризволяще.
— Ну, це зрозуміло, — впевнено підтримав Михайло. — Інакше який би з нього козак був. Але цікаво, як склалась його доля?
— Думаю, на це запитання легше буде знайти відповідь саме вам, коли повернетесь на батьківщину. В Індії брахману Раджагопалану та іншим жерцям Храму Неба натрапити на його сліди не вдалося. Єдине, про що вони довідались, це те, що у правителя моголів нібито залишилися записи, які козак Почекайбрат робив під час подорожей і яких не зумів захопити при втечі. І ще одне: перш ніж роз’їхатись у різні боки, коли загін моголів переслідував їх, запорожець віддав Раджагопалану свій кинджал. Він і зараз знаходиться у батьківському домі в Майсурі. Я вам обов’язково покажу його.
— Я волів би краще прочитати ті записи, — не без жалю зітхнув Вітольд.
— Аркадію Олександровичу, — звернувся до Сошенка Роман, ніяково чухаючи свою могутню потилицю, — а як, на вашу думку, запорожець опинився аж в Індії? Надто це вже дивовижне.
— Як? Та, либонь, був цей козак чимось на тебе схожий. Тебе також шляхи-дороги до Індії занесли.
— Ну, це зовсім інше діло, інші часи…
— А якщо серйозно, — гасячи усмішку, проказав Аркадій Олександрович, — то в цьому немає нічого дивовижного. Козак міг потрапити в турецьку неволю, утекти з полону, як це перед ним зробив його земляк Яша Малік, і так само потрапити до Індії. По дорозі міг познайомитися з французом, який володів чашею, відтак за певних обставин погодився виконати його прохання — доставити древню реліквію у Храм Неба. Втім, не можу стверджувати, що це було саме так.
Запанувала мовчанка. Історія, розказана доктором Прасадом, виглядала настільки неймовірною, що важко було одразу повірити в її правдивість. Але не вірити індійцю також не було підстав. Отож кожен обмірковував почуте про себе.
— Історією козака Почекайбрата та Чашею Святого Грааля, безумовно, слід зайнятися, — першим озвався Сошенко. — До неї ми обов’язково повернемось. А поки що, шановний Крішане, я так і не зрозумів, як ми можемо добратися до храму, коли ні провідник, ні ви не знаєте туди дороги.
— Головне — прийти в Долину Крилатого Коня, далі нас поведе додекаедр. У легенді мовиться, що коли який-небудь уламок Чінтамані опиниться поблизу падіння священного каменя, він оживе й поведе свого володаря прямісінько до храму. За іншим варіантом легенди, не камінь упав з неба, а прилетів крилатий кінь Лунг-та, що приніс чотири священні предмети, проте й у цьому випадку говориться, що вони оживуть, коли потраплять у ті місця. Більше того, коли всі чотири реліквії зберуться разом, їх внутрішній жар зіллється воєдино. Настане Час Гігантів, і вони знову злетять у небо.
Продовження нотаток Аркадія Олександровича:
«…Уже перші аналізи скельних порід показують, що місця тут промислово вигідні. Звичайно, робити остаточні прогнози рано. Однак уже ніхто не сумнівається, що гіпотеза кристалічної будови Землі, а з нею й теоретичний метод пошуку корисних копалин в цілому підтвердяться. Навіть стриманий, не схильний до скороспілих висновків ПІведов чи не вперше проявив емоції, побачивши багатообіцяючі результати.
Страшенно бракує бурової установки, ми не маємо змоги взяти керни з різних глибин, порівняти добуті зразки на процентний вміст руд. Ручний бур, який експедиція захопила з собою, не задовольняє наших потреб, та й використати його поки що неможливо».
…Змах ножа, удар. Змах ножа, удар… Падали обрубані ліани. Змінюючи один одного, учасники експедиції врізались у предковічний ліс. Крішан підбадьорливо жартував, що подібні перешкоди доводилось долати і легендарному Рамі зі своїм вірним мавпичем Хануманом.
Сошенко працював нарівні з усіма, хоч йому, як людині старшій літами, можна було б зайнятися іншими справами. Але як би він дивився супутникам в очі? Учений відчував відповідальність за життя людей, що довірились йому, переживав і за долю експедиції. Наскільки вірними виявляться його прогнози, чи підтвердиться гіпотеза?..