Ось знову кілька записів:
«Дощі не вщухають. Висушити одяг немає змоги. Місцевість гориста, сильно залісена, ми просуваємось повільно. Джерела і струмки приховані таким густим покровом, що нагадують про своє існування лише дзюрчанням. Гігантська жива загорожа з геліотропів і фуксій, кольорові квітучі мітли бамбука, могутні деревовидні папороті, білі чашечки аруму і дурману — все це несподівано постало не чимсь прекрасно-екзотичним, а ворожим, зловісним».
Місцями альтиметр показував 800–900 метрів над рівнем моря. У вологому, просякнутому важкими випарами повітрі насилу дихалось. У всіх нили руки, боліли спини. Хотілося присісти, прилягти, однак пересилювали себе, бо знали, як тяжко йти після хвилинної зупинки. Привали влаштовували лише двічі на добу. Проте ніхто не ремствував. Провідник і носильники з подивом приглядалися до дивних сагібів, які нарівні з ними трудяться і в поводженні щирі, доброзичливі. Англійці ніколи б не дозволили собі чогось подібного. Дивна ця країна — Руссіа…
На десятий день експедиція потрапила в сандаловий ліс. Дослідники вперше побачили ароматну деревину, художні вироби з якої так часто зустрічались їм у крамничках індійських міст. Надвечір мало не наштовхнулися на стадо диких слонів. П’ятнадцять величних тварин, які визивно трубили, піднявши хоботи, гордовито продефілювали на віддалі сорока-п’ятдесяти метрів, поспішаючи на водопій.
Потомлені переходом, мандрівники, незважаючи на сирість і нічну прохолоду, забулись у важкому сні.
Із щоденника Аркадія Олександровича:
«Серед ночі мене розбудив доктор Прасад.
— Кристал ожив, — почув я його схвильований голос. — Він засвітився. Збувається те, про що говорить легенда. Незабаром ми будемо в Долині Крилатого Коня.
Додекаедр і справді здавався живою істотою, яка, ніби злякавшись чогось, почала неспокійно мінитися блідо-зеленим світлом. Кожна грань, здавалося, жила власним життям: миготіла, переливалась різними відтінками смарагдового кольору. Що відбувається там, усередині? Яку таємницю приховує цей феномен?
Уважно роздивляючись предмет, ми помітили, що свічення за кольором усе ж неоднакове. Три грані випромінювали дещо яскравіше світло. Як не повертали додекаедр, положення трьох п’ятикутників завжди залишалося строго визначеним. Вони, ніби компасна стрілка, вказували один і той же напрям.
— Не інакше, кристал і справді вказує дорогу до Храму Неба. Немовби прагне зустрітися з Чінтамані, — прошепотів Крішан».
Наступного дня експедиція почала спуск у Долину Крилатого Коня. Це був скоріше каньйон, ніж долина. Похмуре провалля, затисну те горами, одягненими в розкішну тропічну зелень. Хижо шкірили кам’яні зуби-брили стрімкі скелі. Учасники експедиції повільно долали небезпечні метри крутих схилів гірської ущелини.
Перше, що впало у вічі, коли опинились на дні каньйону, це те, що кам’яниста поверхня мертва. Жодної травинки, жодного деревця, хоч навкруги буяла зелень. Тепер уже ніхто не сумнівався, що експедиція на правильному шляху: кристал сяяв глибоким яскраво-зеленим свіченням, а три його грані несподівано забарвились у червоне. Магічний компас діяв!
Тут, у долині Чінтамані, Аркадій Олександрович нарешті вирішив пустити в хід ручний бур — товсте свердло, довжину якого можна було нарощувати, з’єднуючи між собою триметрові труби. Це примітивне знаряддя дозволяло проникати у глиб землі щонайбільше на десять-п’ятнадцять метрів і брати звідти проби порід. Насамперед треба було спорудити двоповерховий поміст для центрування і тент, щоб менше дошкуляло сонце. Бамбукову конструкцію збудували доволі швидко. Того ж дня почалося нестерпно повільне, важке вгризання у землю сталевого свердла, силу якому давали людські руки, вкриті мозолями, саднами, рубцями. Кам’янистий грунт неохоче поступався перед буром, і доводилось докладати нелюдських зусиль, щоб дробити підземні перешкоди.
Майже два дні було витрачено, перш ніж стало ясно, що нижче відмітки п’ять метрів двадцять сантиметрів бур не просунеться до центру ні на міліметр.
Аркадій Олександрович наказав припинити буріння. Почався зворотний рух свердла. І ось нарешті сталеве вістря з’являється на поверхні. Сошенко обережно зішкрябав часточки породи, що пристали до бура, в металеву коробочку. І раптом з його грудей вирвався здавлений вигук:
— Алмази!
У долоні професора лежали Два крихітні, ледь Помітні неозброєним оком прозорі кристалики.
Всі миттю оточили його. Почулися захоплені вигуки носильників. Сошенко усміхнувся: