— Олівер Хевісайд мав рацію. Але він мав на увазі насамперед те, що просуватися наосліп не можна. Будь-які засоби — це дослід і теорія, їх уміле поєднання. Та стратегію пошуку визначає саме теорія. Без неї вам не обійтись. Тим паче в такому неординарному випадку. Поки що домінував експеримент. Але, судячи з щоденників професора Сошенка, проблема тут набагато складніша, ніж ми уявляємо.
У рішенні вченої ради був і такий пункт: «Усі підрозділи інституту зобов’язані надавати всебічну допомогу лабораторії експериментальної кристалооптики».
Вже наступного дня академік Деркач звернувся у Президію Академії наук з клопотанням фінансувати наші потреби додатково до бюджету. Аргументи були визнані переконливими. До кінця листопада всі наші проблеми з устаткуванням повинні були вирішитись. Сашко узяв на себе доставку відповідної апаратури і, треба визнати, справлявся з цим досить добре.
За спеціальною постановою Президії Академії наук було переорієнтовано роботу очолюваного професором Бандурою відділу Інституту історії. Тепер Микола Олексійович уже не на громадських засадах, а з укомплектованим штатом співробітників повів глибокий пошук. Окрім цього було вирішено відрядити до Індії разом з нами і професора Бандуру.
«Є Світ, безмежно різноманітний і безмежно протяжний у часі й просторі, і є Я, нікчемно мала частинка цього Світу. З’явившись на мить на вічній арені буття, вона намагається зрозуміти, що таке Світ і що таке свідомість, яка включає в себе весь Всесвіт і сама назавжди у нього включена. Початок речей збігає в безмежну далину зниклих часів; їх майбутнє — вічне чергування в загадковому калейдоскопі часу. Їх минуле вже зникло. Куди? Ніхто цього не знає. Їх майбутнє ще не настало, його зараз також немає. А сучасне? Це вічно зникаюча межа між безконечним, уже не існуючим минулим і безконечним, ще не існуючим майбутнім…»
Важко повірити, що такою образною мовою, таким піднесеним тоном написана наукова монографія… За порадою академіка Деркача я у вільний від роботи час знайомився з деякими працями радянського авіаконструктора Роберто ді Бартіні. Дивовижна річ! Цей нащадок аристократичного роду, котрий прибув у Радянську Росію на початку двадцятих років, аби «докласти всіх сил до того, щоб червоні літаки літали швидше від чорних», був чудовим оповідачем навіть у спеціальних роботах:
«Мертва матерія ожила й мислить. У моїй свідомості відбувається таїнство: матерія здивовано розглядає саму себе в моїй особі. В цьому акті самосвідомості неможливо простежити межу між об’єктом і суб’єктом ні в часі, ні в просторі. Мені думається, що тому неможливо дати роздільне розуміння суті речей і суті їх пізнання. Фундаментальний розв’язок повинен бути єдиним і загальним…»
Єдиним і загальним… І тут мене несподівано осяяло: інформація — ось що єднає всі процеси на різних рівнях структурної організації матерії, від мікро— до мегасвіту. Так-так, саме інформація…
Одразу ж кажу собі: «Зачекай-но, не поспішай… А що ти розумієш під цим надто розпливчастим поняттям?»
Справді. Насамперед слід чітко розібратися у змісті понять, щоб потім ніхто не закинув: мовляв, Дяченко маскує власну некомпетентність загальними фразами.
Отже, на сьогодні інформація — це основне поняття кібернетики, яке в останні десятиліття почало активно використовуватись іншими науками, вторглося і в наш побут. Але, як не парадоксально, вичерпного визначення інформації досі немає. В ряді конкретних випадків під нею розуміють приріст знань… Більш образно — це своєрідна нитка Аріадни, яка допомогла міфічному Тезею вибратися з лабіринту Мінотавра. Однак це не речовина, не сила і не енергія. І в усякому разі не дух святий. Невідомо, в яких формах вона існує…
Втім, спробуємо дещо прикинути. Складні конструкції атомів породили полімери, затим білки, перші клітини — основу основ усього живого. Принаймні для сьогоднішньої науки це є фактом. Чекай-но! Але ж усе це не що інше, як закодований у тілі рух! Інформація — закодований у тілі рух, порядок якого залежить від змісту отримуваного повідомлення, бо інакше світ нагадував би хаотичний броунівський рух частинок…
Мені пригадався урок біології в школі, коли вчителька демонструвала відомий дослід: кожного разу, коли жабу подразнювали електричним струмом, кислотою чи температурою, вона дриґала лапкою. А це означає, що в нервових тканинах закодований саме цей рух на подібні подразнення. Я раптом упіймав себе на тому, що думаю про нашого скарабея, про цей кристал-мутант, котрий, очевидно, володів лише йому притаманною особливою формою руху — інформацією, для відтворення якої слід подати відповідну команду. Випадково це нам вдалося…