І, немовби забувши про все на світі, Архімед схилився над колами, накресленими крейдою на підлозі. Сандалії легіонерів ще не встигли затоптати їх.
Не тямлячи себе від люті, Марцелл вибіг з будинку. Трохи оговтавшись, глянув на місто. Сіракузи горіли. Чорні клуби їдкого диму застеляли небо, звідусіль долинали крики і зойки.
До Клавдія прибіг центуріон Квінт Лукрецій — один з тих, хто полонив Архімеда. Запитав, що робити з ученим. Полководець промовчав.
Наступного дня йому повідомили, що Архімед загинув…
За найпоширенішою версією, винуватцем смерті видатного вченого був римський легіонер, який вдерся до його будинку. Історики твердять, що знаменитий грек встиг тільки крикнути: «Не чіпай мої кола!»
Геніальні винаходи майже завжди прості. Таким був і забутий винахід Архімеда. Нині важко судити, який саме сплав пощастило отримати вченому. Може, це була якась особлива різновидність фериту. У цих хімічних сполуках окису заліза з окислами інших металів поєднуються висока намагніченість і напівпровідникові властивості, завдяки чому вони широко застосовуються в радіотехніці, в електронно-обчислювальних машинах.
Отож, можливо, сонячна колісниця Архімеда будз колись винайдена вдруге».
Історія, викладена у Сашковому оповіданні, несподівано дістала продовження після інциденту з Антоніною Сікорською, нашою чарівною лаборанткою.
…Того дня прогноз погоди на диво відповідав дійсності: у Києві та в області стояла безхмарна погода, було сонячно, вітер південний. Одне слово, травень. Пройде небагато часу, і на північному небі з’явиться Канікула — древньоримська «собача зірка», почнеться кампанія відпусток.
втім, з усіх співробітників лабораторії експериментальної кристалооптики прогнози погоди та перспективи майбутньої відпустки, либонь, найменше займали нашу Тоню. Безхмарне небо далеко не гармоніювало з трепетним станом душі студентки-вечірниці напередодні іспиту, Сікорська мала складати спецкурс «Вирощування оптичних кристалів на орбітальних станціях в умовах невагомості». Екзамен повинен був приймати я, що не давало Сікорській особливих шансів на успіх. З деякого часу вона безнадійно закохалася в Ткачука і часто пропускала лекції. Я неодноразово попереджав Сашка, що він також несе моральну відповідальність за навчання підлеглої, та чув у відповідь не зовсім зрозумілі пояснення і запевнення, що буде вжито радикальних заходів. Не знаю, що саме мав на увазі Сашко тоді, але в грудні у його паспорті з’явиться стандартний штамп, на якому каліграфічним почерком буде вписана інформація про те, що Антоніна Василівна Сікорська є законною дружиною Олександра Пилиповича Ткачука.
Того дня Тоня сиділа біля вікна і вдавала, що уважно вивчає інструкцію до японського інтерферометра, який я нарешті вибив у нашого заступника директора з загальних питань. Її конспект, як здавалось Сікорській, був надійно замаскований між двома осцилографами, що стояли на підвіконні. Отож студентка-вечірниця зубрила конспект, раз у раз поглядаючи закоханими очима на Ткачука, який з аспірантом Костюком готував черговий експеримент. Ми з Борисенком і Сотником, нашими науковими співробітниками, у сусідній кімнаті прокладали на дошці крейдяні сліди мудрості. Робота йшла з перемінним успіхом. До обіду вдалося зібрати сякий-такий врожай у вигляді чотирьох малюнків, які, на нашу думку, якоюсь мірою моделювали внутрішню структуру скарабея. Ентузіазм хлопців підупав. Вони вже явно були настроєні на їдальню. Я спробував трохи розворушити їх:
— З якою швидкістю повинен бігти собака, щоб не стукати по бруківці сковорідкою, прив’язаною до його хвоста?
Петро Сотник, скорчивши благальну гримасу, потрусив головою. Мовляв, розв’язати цю проблему він зараз просто не в силі. Борисенко робив над собою надлюдські зусилля, але марно.
— Зрозуміло, — констатував я. — Швидкість бідолашної піддослідної тварини повинна дорівнювати нулю, тобто пес повинен сидіти якомога спокійніше. До речі, це задача академіка Капіци…
Фраза так і залишилась незакінченою. З лабораторії долинув пронизливий жіночий вереск. Так лементувати могла тільки Сікорська.
Ми всі троє ускочили в лабораторію.
— Що у вас тут робиться?
Мені ніхто не відповів. Сашко кинувся до вікна і, встромивши між осцилографи голову, став пильно придивлятися до чогось.
— Ну і ну! — почувся його здивований вигук.
Вимахуючи студентським фоліантом над головою, він захоплено констатував: