— Чінтамані? — в один голос перепитали ми.
Такого повороту подій ніхто з нас не чекав.
— Так, саме Чінтамані.
Рамеш витлумачив нашу активну реакцію просто як бажання уточнити незвичну для європейського вуха назву «Чінтамані». Тому не помітив, якими багатозначними поглядами обмінялись ми, і продовжував:
— Індійський письменник Нарайана любив повторювати, що дев’яносто відсотків міфів знають, розуміють і цінують усі жителі Індії незалежно від того, вміють вони читати і писати чи ні. Хоча реактивні літаки вже давно прокреслили інверсійні смуги над Індостаном, хоча індійські ракети і супутники з космосу розглядають свою древню країну, всякий житель Індії, замислюючись над загадкою життя, знову і знову звертатиметься до найдревніших легенд і переказів.
— Хіба сучасна теорія великого вибуху не є такою ж невизначеною, як давньоіндійські міфи? — запитання само зірвалося з моїх уст, і я навіть пожалкував, що висловив його, бо Рамеш якось осудливо глянув на мене і коротко кинув:
— Саме цю невизначеність ми й покликані розкрити.
Він стрімко наблизився до журнального столика, на якому лежав його брунатний аташе-кейс. Дістав нотатник у червоній обкладинці і, вмостившись на дивані навпроти нас, зі співучою інтонацією почав читати:
«Вішну, володар і повелитель Всесвіту, спочивав,
поринувши у роздуми про лотос,
квітка якого виникла,
коли він до неї доторкнувся
і вилив у неї свої золоті промені…
Він думав про те, що було тоді,
коли ще нічого не було…
Коли не було нґбуття, ні небуття.
ні повітря, ні небокраю…
Ні смерті, ні безсмертя,
ні дня, ні ночі…
Були лише мороком оповитий морок,
пітьма й одвічне хвилювання.
Єдине, пустельне.
Вкрите порожнечею, народжене із власного полум’я.
Ніхто не знає, звідки почалося й виникло творіння.
Навіть всемогутньому Вішну не відомо, що було тоді…
Слухай!
Крилатий кінь Лонг-ту,
кількома стрибками подолавши безмір,
приніс на священну землю Індри
шкатулку із священним каменем Чінтамані,
який породив на земній тверді три Зоряні Реліквії.
І стало їх четверо.
Матеріал, з якого було виготовлено камінь,
походив в іншого світу
і володів дивовижною властивістю —
він усе знав, усе пам’ятав…
Зоряні, або, як їх ще називали, священні, Реліквії
всотували усе. що бачили довкіл.
Ці збирачі нового світу, його пізнавачі
зв’язані з Чінтамані надійними силами-променями,
невидимими для людей.
Вони могли прибирати будь-якої подоби,
коли це було потрібно для безпеки їхньої.
Мов невидимими щупальцями.
Чінтамані зв’язаний зі своїми осколками,
може примусити їх переміщатись як завгодно у просторі,
проте це станеться тоді,
коли настане Час Гігантів…
А до його настання Зоряні Реліквії
зберігались у найдосконаліших із людей, у наймудріших…
Лонг-ту знову поскакав у Безмір, залишивши Чінтамані
і наказавши йому дивитися, й бачити, і запам’ятовувати
у напівдрімоті.
Прокинеться він лише тоді, коли реліквії
будуть зібрані воєдино,
коли люди розбудять їх від сну,
а вони в свою чергу примусять прокинутись Чінтамані.
І відкриються людям далекі світи,
безмежні зоряні сади.
Камінь, принесений крилатим Лонг-ту,
поведе до вершин Пізнання».
Рамеш закінчив читати. Ми мовчали. Та й що тут було говорити. Легенда лише підтверджувала те, про що ми здогадувались. Вона була непрямим доказом того, що ми маємо справу із своєрідними кібернетичними розвідниками, котрі тисячоліття тому дісталися Землі, Сонячної системи. Ніхто з нас не прохопився, що про існування Чінтамані нам уже дещо відомо із щоденників професора Сошенка. Цікаво, що скаже доктор Сінгх далі? Рамеш не забарився продовжити: