Про що тут було думати? Чарівник повинен був привезти дівчинку на острів Гроз і боявся цього. Він не знав, як до неї поставляться вісім магів-правителів. Чи зуміють вони приборкати гординю і прийняти її, спочатку як вихованку, а потім як одну з них? А раптом вони не погодяться? Тоді страшно навіть уявити, що очікує дівчинку на острові. Та хіба ж маля винне у тому, що дев’ять найсильніших магів світу припустилися помилки? Чому ж вона має нести відповідальність за це?
Уже понад добу вони не сказали жодного слова. Зосим був радий, що дівчинка не ставила питань, на які він не міг відповісти.
— Я хочу пити, — тихенько попросила Марика.
Дитячий голос відірвав некроманта від роздумів про обов’язки й честь, змусивши звернути увагу на дівчинку. Її величезні чорні очі горіли нездоровим, пропасним блиском, а губи потріскалися. Тільки тепер маг усвідомив, що дитина вже третю добу не мала у роті жодного ковтка води й жодної крихти хліба. Занурений у свої думки, безсмертний забув, що вона іще не навчилася протягом тривалого часу обходитися без питва та їжі. За увесь час мандрівки це було її перше прохання. Якою ж сильною і витривалою має бути ця крихітка, коли вона так довго терпіла!
— Авжеж. Зараз буде вода, — винувато сказав він.
Тієї ж миті перед Марикою з’явився плетений із соломи кошик. Дівчинка дивилася на нього широко розкритими очима, не наважуючись доторкнутися. Помітивши вагання Марики, некромант відзначив, що слід бути обережнішим у своїх вчинках. Адже поки що вона мислила, як проста смертна.
— Не бійся. Зазирни в кошик. Там ти знайдеш чим поживитися.
Дівчинка несміливо підняла кришку й побачила запітнілу флягу з холодною водою, фрукти, янтарно-жовтий сир і свіжий, наче допіру спечений, хліб. Марика обережно налила з фляги води й простягнула її Зосиму. Від цього простого жесту в суворого некроманта, який добре знав і бруд, і святість життя, защеміло серце. І цю чисту дитину він мусив піддати ненависті й неприйняттю!
— Пий, — м’яко наказав маг і відчув, що його голос затремтів.
Дівчинка жадібно припала до води, смачної й такої холодної, що ціпеніли зуби. Живлюща волога з кожним ковтком додавала сил і проганяла утому. Напившись, дівчинка відчула себе надзвичайно зміцнілою. Вона розламала хліб і розділила сир і фрукти, підсунувши до Зосима більшу частину.
Некромант не мав потреби в людській їжі, але не став відмовлятися, щоб дівчинка знову не подумала, ніби він уподібнюється упиреві. Зосим став їсти. Як це часто буває, трапеза зближує людей. Марика відчула довіру до людини, котра розділила з нею хліб-сіль.
— Як ти це робиш? — запитала вона, вказавши на кошик.
— Це не так важко, як здається, — посміхнувся некромант. — Колись я тебе також навчу.
Слова вирвалися самі собою, а в думках тривожно пролетіло: «Чи зумію я виконати свою обіцянку?».
— Скажи, навіщо ти мене везеш на свій острів? Ти ж не хочеш цього, а все одно везеш, — зненацька запитала дівчинка.
Маг здригнувся, вражений її проникливістю. Він не міг більше відмовчуватися.
Необхідно було підготувати Марику до зустрічі з безсмертними. Ретельно добираючи слова, він став пояснювати:
— Розумієш, у тебе помилково опинилася річ, що належить острову.
— Але в мене нічого немає. Навіть штани й сорочка не мої, — розвела руками дівчинка.
— Амулет, — коротко нагадав некромант.
Оберіг висів у Марики на грудях, схований під полотняною сорочкою. Зосим не міг бачити його, та все-таки знав про його існування. Дівчинка інстинктивно прикрила камінчик долонею. Він єдиний нагадував їй про колишнє життя.
— Мені дала його Варга, — сказала дівчинка.
— Це ти так думаєш, але не все, що ми вважаємо істиною, є нею насправді.
Марика замислилася. Скільки вона себе пам’ятала, камінчик завжди висів у неї на грудях. Вона розставалася з ним лише раз, коли віддала амулет Глібові. Це було нелегко. Вона ніби втратила частку себе, але заради Гліба Марика ладна була пожертвувати навіть життям. Вона так зраділа, коли оберіг знову повернувся до неї, і раптом з’ясувала, що він їй не належить. Із цим було важко змиритися, але бідолашна не мала вибору Дівчинка стиснула камінчик у кулаці, буцім шукала в ньому підтримки, і запитала:
— Якщо я віддам оберіг, ти відпустиш мене до людей?
Безсмертний похитав головою.
— Це від мене не залежить. Усе вирішує Рада.