Він не став пояснювати дівчинці, що оберіг належить їй навіки, як і закладені в неї магічні сили, про які вона не знала. Навіть якби дівчинка сама захотіла, то не змогла б позбутися їх. Замість того, щоб стати найбільшим благословінням, дарунки магів обернулися для неї лихом.
Марика по-своєму витлумачила відповідь некроманта. Дівчинка вирішила спробувати вмовити таємничу Раду повернути її додому в обмін на оберіг.
Навіть найдовша подорож коли-небудь закінчується. Зосим усе більше проймався досі не відомою йому батьківською любов’ю до дівчинки, тому боявся далі відтягувати повернення на острів. Одна із заповідей чарівників говорила: розум мага повинен бути холодним, а серце безстороннім, інакше сила магії слабшає. А він, як ніколи, мав потребу в ній. Він не був упевнений, що маги-правителі підтримають його намір урятувати дівчинку, і збирався боротися за неї до останнього, навіть якщо для цього доведеться виступити одному проти вісьмох побратимів.
Крихітна бухта, до якої причалив корабель, була пустельною. За крайкою піщаного пляжу височіли чудернацькі громади скель. Вони оточили лагуну, приховуючи її від чужих очей. На тлі блакитного неба і темно-синього моря, пісок здавався вибіленим. Спущений з корабля човен із плескотом вдарився носом об мілину. Марика поспішно зістрибнула на берег. Відчувши під ногами твердий ґрунт, вона, не тямлячи себе від радості, опустилася на коліна й поцілувала землю.
«Нехай острів прийме тебе з такою ж радістю, з якою ти зустріла його», — подумав Зосим, а вголос сказав:
— Чекай мене тут. Я прийду за тобою.
Він пішов геть. Поступово його обриси танули й бралися серпанком. Безсмертний наблизився до скель і зник, наче пройшов крізь каміння. Марика ще не звикла до вміння Зосима творити дива, тому дівчинка якусь мить стояла й ошелешено дивилася йому вслід.
Сонце стояло в зеніті. Було спекотно, і хотілося купатися. Озирнувшись і переконавшись, що вона одна, дівчинка скинула одяг і гола шубовснула в теплу, як парне молоко, воду.
У прозорій воді срібним пунктиром промайнула зграйка рибок. А велика рибина без страху підпливла до дівчинки і, допитливо розглядаючи її, відкривала рот, чи то беззвучно вітаючи, чи то лаючи за вторгнення. Привітавшись із рибою, Марика узялася старанно зішкрібати з себе бруд, адже вона не милася від дня пожежі. Очистившись від кіптяви й сажі, дівчинка помітила, що до першої рибини приєдналися інші. Куди б Марика не відходила, риби пливли за нею, і дівчинка вирішила трохи побавитися. Забувши про всі прикрощі, вона тікала, піднімаючи фонтани бризів, а в’юнкі риби доганяли її. Дрібні, як бісер, повітряні бульбашки, горнулися до тіла, обрисовуючи дівчинку срібним контуром, а над лагуною лунав заливистий дитячий сміх.
Раптом Марика відчула на собі чийсь погляд. Вона глянула на берег і з жахом побачила, що біля її речей стоїть засмаглий, темноволосий хлопчисько. На вигляд йому було стільки ж років, скільки їй, але м’язи на оголеному по пояс торсі вже зараз були рельєфними, як у добре тренованого атлета.
— Агов, відійди від мого одягу, — крикнула Марика.
— Ти хто? — запитав хлопчисько, не звертаючи уваги на її прохання.
— Кінь у пальто, — огризнулася дівчинка.
— Ти не кінь, — серйозно заперечив хлопчисько.
Тим часом Марика гарячково міркувала, як вибратися із халепи. Адже хлопчисько міг жартома забрати її одяг і втекти. Це були звичайнісінькі брудні хлоп’ячі речі, але без них їй доведеться сидіти у воді, доки не повернеться Зосим. Намагаючись не показати своїх страхів, Марика з напускною бравадою крикнула:
— Ти що, глухий? Мені треба вийти й одягтися! Я вмію битися не гірше за хлопця. Удома я й не таких лупцювала, — пригрозила вона зі слабкою надією, що це втримає хлопчиська від недоречної витівки.
— Ти хочеш, щоб я пішов? — запитав той.
— Ні, я хочу, щоб ти стояв тут і витріщався на мене!
— Тоді навіщо наказуєш мені піти?
Марика сторопіла від такого питання. Спочатку вона подумала, що хлопчисько глузує, але потім зрозуміла, що він цілком серйозно сприймає кожне її слово. Де тільки беруться такі тюхтії? Втім, це обнадіювало.
— Відійди і відвернися, доки я одягатимусь, — наказала дівчинка.
Хлопчик слухняно відійшов. Марика прожогом кинулася до одягу, хутко натягла на себе штани й сорочку і покликала:
— Можеш повертатися.
Зустрівшись віч-на-віч, діти з неприхованою цікавістю розглядали один одного. У хлопчика була смаглява шкіра, і це ще сильніше підкреслювало його атлетичну будову. Його рівне, чорне волосся спадало на плечі. На чолі був зав’язаний шкіряний ремінець.