— Хто ти? — знову запитав хлопчик.
— Мене звати Марика. А тебе?
— Я Азар, — відповів хлопчик.
— Я думала, ти хочеш поцупити мої речі, — всміхнулася дівчинка.
— Навіщо? У мене є свої.
— Не для того, щоб носити, а просто жартома, — пояснила Марика.
— Як це?
— Ну, я б вийшла з води і не знайшла свого одягу, а ти сміявся б з мене.
— Я не став би сміятися, адже ти б засмутилася, якби твій одяг зник. Що в цьому смішного?
— Дійсно, смішного тут мало, — погодилася дівчинка. Вона вперше зустріла такого дивного хлопчиська. Під його здивованим поглядом вона почувалася так, ніби сама поцупила його одяг. Щоб приховати зніяковілість, Марика різко прикрикнула на свого нового знайомця:
— Слухай, досить витріщатися на мене, буцім ніколи в житті не бачив дівчат.
— Ніколи, — погодився Азар.
— Брешеш!
— Що означає «брешеш»? — поцікавився хлопчик.
— Це значить — неправду кажеш, — перевела дівчинка на більш зрозумілу мову.
— Але це правда. На острові немає дівчаток.
— Бреше… тобто, що, справді, жодної дівчинки? Тільки хлопці? — вражено скрикнула Марика.
— Ні, тут взагалі немає дітей.
— А як же ти?
— Я обранець.
— Хто?
— Обранець. Коли мені виповниться двадцять один рік, я пройду випробування й стану чарівником.
— Справжнім чарівником?! — не повірила Марика.
Азар поважно кивнув і у свою чергу запитав:
— Як ти сюди потрапила?
— Його звати Зосим.
— Он як? Звичайно, я знаю Зосима. Він — один з дев’яти магів-правителів.
— Та ну? Значить, він тут неабияка птаха? Я відразу здогадалася. Він таке виробляє! — захоплено сказала Марика, але осіклася, подумавши, що Азар, як майбутній чарівник, напевне звик до усяких чудес.
— Тепер зрозуміло, чому сьогодні такий переполох. Всі маги-правителі зібралися на Раду, навіть заняття скасували. Таке трапляється вперше. Але я радий, що ти тут.
— Мені теж тут подобається, — сказала Марика, і це була правда.
Вона ще зовсім не бачила острова, але вже любила його увесь: і оксамитовий білий пісок, і ласкаве море. У ній оселилося дивне відчуття, буцім усе життя вона мандрувала світом тільки для того, щоб знайти цей острів, і нарешті потрапила додому.
— Ти часто сюди приходиш? — запитала дівчинка.
— Ні. Я почув твій сміх, і мені стало цікаво. А взагалі я не маю часу для забав. Я постійно навчаюся. Мій наставник, Агриппа, каже, що мені треба вчитися вдвічі наполегливіше, ніж усім моїм попередникам.
— Це він тебе просто лякає. Бачив би ти мадам Кістяк. Будь її воля, вона б мене цілодобово тримала за підручниками, — сказала Марика.
— Мадам Кістяк? Вона із чорних магів чи відьма? — запитав Азар.
— Швидше за все відьма, — всміхнулася дівчинка.
— Ти навчаєшся відьмацтва?
— Та ні! Ти що, зовсім жартів не розумієш? — розсердилася Марика.
Азар мимоволі знову нагадав їй про розлючений натовп, що ледь не спалив її в замкненій кузні.
— Що я такого сказав? Чому ти сердишся? — здивувався хлопчик.
— Нічого, — відмахнулася Марика і для більшої переконливості додала: — У мене до цього взагалі немає жодних здібностей. Жодних. Зрозумів?
— І тебе це не лякає?
— Аніскілечки! Я не хочу бути відьмою.
Після незначної паузи хлопчик раптом тихо сказав:
— Іноді мені теж здається, що я не хочу бути чарівником.
— Чому?
— Заприсягни, що нікому не скажеш.
— Провалитися мені на цьому місці!
— Я боюся, що не зможу пройти випробування, — зізнався Азар.
— Ну то й що? Теж мені горе. Не всі стають чарівниками. Залишишся звичайною людиною.
— Ти не розумієш. Я не можу бути простим смертним. Обранець або проходить випробування або гине.
— А можна відмовитися? Нехай виберуть іншого обранця, — порадила дівчинка.
— Обранця не вибирають. Його вказує Всевишній. Уявляєш, як мені без магічного дару! Чим більше я стараюся, тим більше переконуюся в тому, що в мене нічого не вийде. Я досі ще нікому не зізнавався у своїх підозрах. Маги-правителі роблять вигляд, що вірять в успіх. Насправді ж вони усе знають і прикидаються. І я прикидаюся, щоб їх не розчаровувати.
— Невже вони такі негідники, що відправлять тебе на вірну загибель? — жахнулася Марика.
— Ні. Вони мене люблять і роблять усе, щоб мені допомогти, але такі правила. Навіть маги не в змозі їх змінити.