— І все-таки ти дарма сам себе катуєш. Якби в тебе не було дару до чаклунства, ти б не став обранцем, — справедливо зауважила дівчинка.
— Агриппа якось сказав, що в мене украли чарівний амулет, тому я змушений компенсувати відсутність здібностей наполегливою працею. Я намагався розпитати його, як таке могло статися, але він заборонив мені навіть згадувати про це, — відказав Азар.
Марика опустила очі, уп’явшись у пісок. Було неважко здогадатися, що йдеться про камінчик, який висить у неї на грудях. Зосим говорив, що він належить острову Гроз, але виявляється, в амулета є прямий власник. Дівчинка вагалася, як вчинити. Привласнити оберіг і послати людину на неминучу загибель було нечесно. Як не крути, вибору в неї не було. Залишалася слабка надія, що Азар мав на увазі інший талісман. Марика витягла камінчик з-під сорочки й показала його хлопчикові:
— Цей амулет?
— Це ти вкрала його?! — скрикнув Азар, і його очі блиснули гнівом.
— Ні. Я не знаю, хто це зробив. — Дівчинка зняла із себе оберіг, востаннє стиснула його в кулаці й простягнула майбутньому чарівникові: — Візьми. Ти ще маєш час, щоб усього навчитися. Ти неодмінно пройдеш випробування.
— Ти віддаєш його мені? — з недовірою запитав хлопчик, не наважуючись прийняти безцінний дарунок.
Чим більше він вагався, тим важче було Мариці розлучитися з талісманом, ніби вона відривала частку себе.
— Чому застиг, як бовдур. Знаєш прислів’я: дають — бери, б’ють — біжи? Тебе що, тисячу разів просити треба? — розсердилася дівчинка.
Азар тремтячими руками взяв амулет і, надягши його на шию, притулив до грудей. Мариці було важко дивитися, як оберіг, що стільки років охороняв її, перейшов до зовсім чужого хлопчиська.
Дівчинка вмить залишилася без опори й захисту. Вона сердилася на цього хлопчиська, що так недоречно зустрівся на її шляху, і на себе, за те, що віддала амулет. Розум підказував, що не можна привласнювати те, що їй не належить, але серце не могло змиритися з тим, що її оберіг служитиме чужій людині.
— Віднині я твій боржник. Я зроблю все, що попросиш, — палко пообіцяв хлопчик.
Мариці нестерпно було дивитися на його задоволену фізіономію. Уперше в житті дівчинка почувала заздрість. У цього хлопчиська було все: чудесний острів, де його люблять, майбутнє чарівника, а тепер ще й її оберіг на додачу.
«Зроби так, щоб я більше ніколи тебе не бачила!» — хотіла крикнути дівчинка, але відданість у погляді Азара змусила її стриматися. У тому була не його провина. Марика раптом ніби побачила себе з боку й злякалася огидного почуття заздрості, що підступно проникло в її душу. Потрібно втікати з острова, доки воно, як іржа, не роз’їло її до кінця.
— Що я можу для тебе зробити? — повторив хлопчик.
— Довідайся, як мені повернутися… — Марика хотіла сказати «додому», але щось втримало її, і замість цього вона сказала: — туди, звідки я приїхала.
Розділ 29
Рада острова проходила у великому залі Священних печер. Цей дивний витвір являв собою гармонічне поєднання природи й магії. Зал був у вигляді величезної сфери з гірського кришталю. Високу баню підтримували дев’ять прозорих колон, увінчаних ніжно-рожевими квітками лотоса, у серцевинах яких мерехтіли букви. Разом вони становили слово РІВНІСТЬ.
Знизу колони були винно-бордовими. Кожний кристал випромінював внутрішнє сяйво, ніби там причаїлося сонце. Знизу вверх відтінки кристалів світлішали, ставали більш ніжними. Здавалося, що під банею завжди світанок, зате підлога була чорна, як безмісячна ніч. Натерта до блиску, вона нагадувала дзеркало. В центрі залу горів незгасимий вогонь. Відблиски полум’я множились на гранях кристалів, створюючи враження, що баня іскриться.
Тут не було ні стільців, ні лав. Важливі справи на Раді завжди обговорювалися стоячи. Маги-правителі зайняли місця навколо вогню. Кожен мав свою магію: хто білу, хто чорну. Але тут усі були рівні. Лише верховний чарівник однаково добре володів обома видами магії. Споміж інших його виділяв посох. Він мав право останнього голосу, але ніколи не приймав остаточного рішення, перш ніж не вислухає інших.
Члени братерства були одягнені в парадні білі мантії, а їхні відбиття у дзеркальній підлозі були темними, як одвічне нагадування про двоїсту природу всього сущого. У всякого предмета і явища є світлий й темний бік. Наділені владою повинні завжди пам’ятати про це й бути безсторонніми, щоб зуміти зберегти рівновагу, бо порушення балансу неминуче призводить до катастрофи.
Верховний маг острова, Агриппа, стояв перед важким вибором. Він завжди намагався правити мудро й справедливо, не віддаючи переваг і симпатій. Навіщо ж доля послала йому таке випробування? Невже йому доведеться знести ганьбу й передати посох верховного мага жінці? Агриппа не тримався за владу. Роки правління не запаморочили його розуму, як трапляється із багатьма сильними світу, які починають вірити, буцім можна втримати воду на розкритій долоні. Верховний чаклун смиренно збирався у визначений строк передати кермо влади спадкоємцеві, але теперішньому обранцеві, а не якомусь дівчиську без роду й племені. Якщо доля вирішила посміятися над ним, то він приймає виклик.