Агриппа помовчав. Він знав, що грається з вогнем, але небезпека була надто незначна, а гострота відчуття п’янила й вимагала якомога повніше насолодитися перемогою.
— Вона повинна в магічному кристалі побачити те місце, куди збирається потрапити.
— Але магічний кристал є тільки в чарівників. Ви допоможете їй? — з надією запитав Азар.
— Це ще не все. Вона може повернутися тільки в тому випадку, якщо забере із собою все, з чим потрапила на острів. Так що тобі довелося б повернути їй амулет, — сказав Агриппа і, бачачи зніяковіння хлопчика, всміхнувся:
— Ти, як і раніше, хочеш, щоб я їй допоміг?
Настав вечір, і в небі з’явилися зорі. Утомлена від переживань, дівчинка спала, згорнувшись клубочком. Спросонку вона не зрозуміла, де знаходиться. Біля неї стояв Зосим.
— Ходімо, вже час, — коротко сказав він.
— Куди ми підемо?
— Ти повинна будеш зробити те, для чого потрапила на острів, — ухильно сказав Зосим, і Марика зрозуміла, що більшого їй не домогтися.
На мить, а може, й на вічність вона втратила відчуття простору й часу, і опам’яталася на невеликому плато, схованому серед скель. Над головою мерехтіли зірки, великі, які в рідних краях бували тільки ясними серпневими ночами. Величезний, червонуватий місяць, схожий на блискучу мідну тарілку, висів на небі, освітлюючи кожен злам на скелях.
Перед Марикою стояло восьмеро незнайомців. Їхні просторі, білі мантії світилися в темряві, тому спочатку дівчинка прийняла їх за привидів. Помітивши її переляк, Зосима злегка стис маленьку долоньку у своїй великій і сильній руці. Це вселило в дівчинку спокій. Некромант обіцяв, що на острові з нею не трапиться нічого поганого, і вона йому вірила.
— Підійди, дитинко, — сказав високий чоловік з посохом із драконячої кістки, котрий, мабуть, був тут головним.
Його голос був наче мед, а на губах грала усмішка, але Мариці він не сподобався, ця людина вселяла у дівчинку страх. Перш ніж підійти до незнайомця, вона глянула на Зосима. Той кивнув.
Біля високої постаті верховного мага Марика виглядала ще тендітнішою. Агриппа сподівався цим порівнянням зайвий раз довести іншим безглуздість самої думки про те, що самозванка може претендувати на посох влади. Та він помилився. Побачивши перед собою дитину, чарівники відчули незручність. Випробування водою завжди проходили сильні, дорослі юнаки, що досягли повноліття. Вони готувалися до нього упродовж довгих років і знали, на що йдуть, а це маля потрапило сюди, ні про що не підозрюючи.
Дівчинка обвела чарівників поглядом. Кожний згадав дитину з великими, схожими на чорні оливки очима. Навчених досвідом некромантів кольнув сумнів, чи правильно вони чинять, змушуючи за свою власну помилку платити безневинну дівчинку? Однак вибору не було. Вони повинні були залишатися безсторонніми й не мали права змінювати рішення, прийняте на Раді.
— Ти повинна будеш зробити те, про що ми попросимо, — сказав Агриппа.
— Гаразд, — погодилася Марика.
— Ти навіть не запитуєш, що від тебе вимагають? — здивувався верховний чарівник.
— Зосим сказав, що так треба, — довірливо відповіла дівчинка.
У некроманта защеміло серце. Він знав, якщо з дівчинкою трапиться біда, він ніколи не зможе собі цього пробачити. Залишалося лише сподіватися, що їй допоможе чарівний амулет.
— Твоя покірність похвальна, — вкрадливо мовив Агриппа й указав на вузьку тріщину в скелі: — Тобі потрібно увійти в ущелину. Всередині неї — печера. Візьми там кришталеву кулю і принеси її нам.
— Добре, — погодилася Марика.
Перш ніж ступити в ущелину, вона глянула на Зосима у пошуках його благословення. Некромант підійшов до неї і, поклавши руки на плечі, сказав:
— Я вірю, що ти зумієш це зробити, — Марика зникла в кошлатому тумані.
— Чи можливо, що їй удасться зробити неможливе? — як завжди невиразно вимовив Ксанф.
— Мені подобається це дитя. Сподіваюся, їй посміхнеться удача, — несміливо додав добродушний Саватій.
— Навряд чи. Вона не навчена навіть найпростішим прийомам магії, — заперечив Гурій.
— Зате в неї є амулет, — нагадав Саватій, що волів вірити в краще.
— Боюся вас розчарувати, але амулет в Азара, — безпристрасним голосом повідомив верховний чарівник.
— Це безчесно! — не втримався Зосим.
— Після стількох років бездоганного правління ти смієш звинувачувати мене в нечесності?! — грізно крикнув Агриппа. — То знай же, це не я. Вона віддала талісман за власним бажанням. Розпитай Азара, якщо не віриш мені.