— Вибач, брате Агриппо, я не хотів тебе скривдити, але її треба зупинити, доки не пізно. Без оберега їй не пройти випробування, — Зосим кинувся слідом за Марикою, але скелі вже зімкнулися, ущелини більше не було.
— Це доля, — урочисто вимовив Агриппа.
Марика повільно навпомацки просувалася вузьким коридором. Її оточував густий морок, але тут було неможливо ні заблукати, ні збитися з дороги. Скелі підходили так близько одна до одної, що іноді їй доводилося протискатися між ними. Незабаром прохід став ширший. Задуха змінилася вогкістю. Здавалося, що в повітрі висять дрібні водяні краплини. Від вологості одяг набряк і прилипав до тіла. Звідкись здалеку линув шум водоспаду.
Раптом скелі розступилися. Марика опинилася біля підземного озера. Це було дивне й чарівне місце. Стрімкі стіни печери були ніби виткані з водяних струменів, які опадали сріблястим потоком блакитної парчі й живили казкове озеро. У печеру не проникало жодного променя світла, однак водоспади мерехтіли, наче щомиті то тут, то там спалахували малесенькі синьо-зелені вогники. Біля основ водоспадів вода вирувала й пінилася, але саме озеро було спокійним, як застигле скло, і лише в центрі його бив фонтан. Прозорі струмені бавилися кришталевою кулею, то підкидаючи, то опускаючи коштовну іграшку. Куля іскрилася, граючи на воді відблисками.
Марика пошукала поглядом переправу, але не побачила ні мосту, ні броду. Вода плескалася біля самих ніг. Під водою зяяла безодня. До кулі можна було дістатися лише вплав. Поки дівчинка міркувала, під ногами захлюпало. Вода в озері прибувала. У гуркоті водоспадів їй причувся шепіт: «Ти потонеш. Ти не вмієш плавати. Ти підеш на дно…». Дивний шелесткий голос убивав будь-яку рішучість. Немов скам’янівши, Марика стояла й дивилася, як вода піднімається усе вище й вище, дістаючи кісточок.
Навіщо Зосим підманув її? Адже він знає, що вона не вміє плавати. Його напутні слова зараз звучали, як злий жарт: «Я вірю, що ти зумієш». Як можна вірити в неможливе!
Зненацька їй згадався інший голос, хрипкий, що доносився начебто з бочки. Це був голос коваля: «Поки думаєш, що йдеш по тверді, під ногами твердь. Людина сильна вірою».
— Я вірю, — голосно сказала Марика.
Її голос загубився в шумі води, але заціпеніння спало. Дівчинка заплющила очі й спробувала згадати відчуття, коли крокувала поруч із ковалем по неіснуючій стежці. В її уяві виник примарний міст. Він то з’являвся, то щезав, наче був витканий із сонячних ниток. Дівчинка зосередилася на золотому світлі. Вона відчула тепло в кінчиках пальців й інстинктивно виставила долоні вперед. Їй здалося, що в її грудях горить вогненна куля. Тепло полилося з її рук, і дівчинку охопило щастя, точнісінько як у стайні, коли довелося приборкувати коней, що сказилися.
Вона зробила крок, далі — другий, третій…
«Ти боїшся. Якщо подивишся, ти потонеш…» — продовжував нашіптувати настирливий голос. — «Ти не бачиш мети… Ти не зумієш дійти…»
Марику немов схопили крижані лещата. З кожним словом холодні щупальця проникали усередину, прагнучи дістатися до золотої кулі в неї в грудях і загасити її.
Дівчинка розплющила очі. Примарний міст, зведений її уявою, потьмянів і розсипався в порох. Марика з головою занурилася в холодну воду. Запекло борсаючись, вона зібрала всі свої сили й знову уявила собі рятівний міст. Гаряче тепло знову наповнило її тіло. Крижані щупальця скулилися, на час відпустивши свою жертву.
— Я зроблю це. Я зумію, — як заклинання повторювала дівчинка.
Цього разу сонячний міст не був простою фантазією. Він, реальний і відчутний, перекинувся над озером до фонтана. Марика поспішила вперед. «Тільки б міст не зник, перш ніж я заберу кулю», — подумала вона.
Негайно у відповідь на її сумнів міст захитався, шепіт вкрадливих голосів посилився, підступаючи з усіх боків.
«Не поспішай… Ти не втримаєшся… Ти впадеш… Сили залишають тебе… Скорися…»
Марика відчула, як щось величезне й холодне доторкнулося до неї, від чого гаряча куля в грудях зблякла і ледь жевріла. Дівчинка затулила вуха, щоб не чути шелестких умовлянь, але від них було не сховатися. Голоси, Що Шепочуть, наздоганяли її, придушуючи волю й змушуючи скоритися неминучому. У неї більше не залишилося сил підтримувати мерехтливий міст над водою. Марика зрозуміла, що варто згаснути вогню в грудях, і води чарівного озера назавжди поглинуть її.
Всепоглинаючий холод накотив немов гігантська хвиля. Стало важко дихати.