Вартові хотіли повести принца додому, але він наказав дати йому спокій, і вони шанобливо відійшли. Змалечку Гліба навчали, що монарх не повинен виказувати своїх почуттів, однак зараз він забув це правило. У цей день він не хотів бути королем і нести тягар влади. Як можна відповідати за долі великої кількості людей, коли не зміг урятувати єдиного, найближчого друга?
Горе, біль і розпач захлиснули юнака, і він заридав, не стримуючи сліз. Із загибеллю Марики щось у його серці вигоріло. На попелищі не залишилося ні любові, ні дружби, лише порожнеча й обгорілі головешки почуттів. Він плакав, доки не виплакав всіх сліз. Очі стали сухими й гарячими, але біль втрати так і не затих.
Попелище ще курілося, а довкола нього, невідомо для якої поживи, уже зібралися ворони. Їхнє каркання розносилося околицею, наче похоронне голосіння. Хтось несміливо торкнувся Глібового ліктя. Він знехотя обернувся й побачив Степка.
— Ваше Високосте, настав час повертатися. Так недовго й застудитися, — обережно, щоб не дратувати принца, сказав хлопчик.
— Яке це тепер має значення? — відмахнувся Гліб.
— Життя ж не скінчилася. У кожного своя доля.
— Що ти розумієш? Вона готова була пожертвувати всім заради мене, а я не захистив її навіть від людської поголоски. Чого варті влада й корона, якщо вони зробили мене рабом? Я повинен був покинути все і бути поруч із нею в кузні. Нехай би вогонь пожер нас обох! — гірко скрикнув Гліб.
Бачачи, яка глибока скорбота Гліба, Марика засоромилася свого щастя. Пожежа й людська злість забулися, ніби все це було давним-давно, але Гліб роз’ятрив минулу рану. Вона не могла радіти, доки він ллє сльози за нею, але ж як повідомити йому, що вона врятувалася?
Степко намагався хоч трохи утішити хазяїна, але в нього самого начебто вийняли серце, а вставили камінь. Образ чорноволосого дівчиська дотепер так і стояв у нього перед очима. Дуже вже вона йому до душі припала, мов присохла. Так би все покинув і пішов за нею. Так що тепер про це думати! Навіть камінчик заповітний їй щастя не приніс. Он як удача обертається: одного в царські палати, а іншого в полум’я.
— Навіщо так себе зводити? Живим же на землю не зійдеш, — у серцях сказав він.
Марика придивилася до хлопчика. На пам’ять прийшло, як той похвалявся, буцім у нього бувають видіння. Цікаво, брехав чи ні?
«Степку, ясновидцю липовий, невже ти не відчуваєш, що я жива!» — жартома скрикнула вона, дивлячись впритул на його відбиття в кулі.
— Холера! — раптом скрикнув Степко й озирнувся.
— Що трапилось?
— А ну як вона жива? — зробивши страшні очі, мовив хлопчик.
— Це дурний жарт, — процідив Гліб.
— Я не насмілюся так жартувати? Я голос чув.
— Який голос?
— Та ж панни голос. Буцім вона до мене по імені звертається й говорить, що жива.
— По імені? А чому до тебе, а не до мене? — запитав Гліб, не надто довіряючи хлопчакові. Заради того, щоб утішити свого хазяїна Степко міг наговорити все, що завгодно.
Хлопчик зніяковів під поглядом Гліба й зізнався:
— Ну, якщо чесно, вона сказала: «Степку, ясновидцю липовий, невже ти не відчуваєш, що я жива». Слово в слово. От вам хрест!
Це було схоже на Марику. Гліб пильніше глянув на хлопчика. Хтозна, наскільки правдиве те, що йому ввижається? «Часто його видіння справджуються», — тихенько шепнула надія, що прокинулася в душі.
Із Гліба враз спало заціпеніння. Степко вразився зміні, що відбулася в ньому. Тільки що він був безвладним і загубленим, а тепер у його очах горіла рішучість, ніби не було безсонної ночі, повної хвилювань і тривог.
— Якщо ти не помиляєшся, то там повинен бути льох, де вона могла сховатися, або підземний хід. Я споряджу людей. Ми повинні розібрати завали й знайти її, — сказав Гліб.
Попелище ще не встигло охолонути. Від недавно погаслих головешок виходило тепло. Лагідне й зігріваюче, воно було навіть бажаним у листопадовій вогкості. Люди заходилися розгрібати завали. Гліб не гребував важкою роботою і разом із простолюдинами розгрібав обвуглену цеглу й обгорілі балки.
Незабаром затяг тужливий дрібний дощ. Мряка водяним пилом зависла над землею, огорнувши її сірим вологим саваном. Вона остаточно остудила вугілля, що залишилося від кузні. Разом з тим згасла й надія на те, що дівчинку знайдуть живою.
Під купою попелу відшукали розбитий глечик із золотом. Люди марновірно цуралися знахідки. Не найшлося жодного сміливця, хто зважився б доторкнутися до проклятого металу. Помітивши замішання слуг, Гліб, не коливаючись, підняв кілька монет. Він не страшився заклятого скарбу, адже Марика не побоялася дістати його з-під землі.