«І поплатилася за це», — пролунало в глибині свідомості.
Невже бездушний жовтий метал був вартий того, щоб ризикувати через нього життям? Гліб згадав Зоряного лицаря. От хто пізнав, що золото й гроші самі по собі нічого не варті. Вся їхня цінність лише в головах людей. Для того, щоб це усвідомити, лицареві з легенди довелося пройти через важке випробування й попрощатися із земним життям. Але Марика ніколи не надавала значення грошам і розкошам. Навіщо тільки вона узялася викопувати цей злощасний скарб?!
У пам’яті спливло, як одного разу дівчинка покинула все, щоб допомогти йому, незнайомому хлопчиськові. Уже так вона була влаштована, що ладна була забути про себе заради інших. І тут наче хтось підказав йому, що треба робити. Він наказав зібрати золото.
— Монети підуть на будівництво каплиці, щоб подорожні більше не обминали тутешніх країв. Нехай люди приходять сюди поклонитися безкорисливості тих, хто, не думаючи про себе, приходить на допомогу іншим, — сказав Гліб.
— Вір, що я жива. Коли-небудь я повернуся, — прошептала Марика.
Її очі блищали від сліз. Вона прощалася із Глібом, але знала, що настане час, і вони знову зустрінуться. А поки що вона буде посилати йому звісточки через магічний кристал. Він незабаром утішиться, адже йому треба іще багато чого навчитися, щоб зробити своїх підданих щасливими. А на неї чекала своя доля, та, до якої вона прагнула все життя.
Азар спостерігав за дівчинкою, і в ньому ще дужче закипала ненависть. Він задихався під вагою амулета, що висів у нього на грудях, наче це був не камінчик, а мірошницьке жорно. Хлопчик зірвав із себе оберіг і жбурнув його прямо в магічний кристал.
— Візьми свій проклятий камінь і вбирайся з ним геть! Назавжди! — викликнув він.
Кришталева куля видала мелодійний дзенькіт і, немов була зроблена з рідкого скла, поглинула амулет. У тім місці, куди він потрапив, утворилася воронка, з якої вирвався вихор. Марику підхопило й завертіло в невидимому потоці. Вона перестала розуміти, де верх і де низ. Смерч ніс її в невідому далечінь. Дівчинку огорнула щільна імла.
Руїни, що залишилися від кузні, розібрали по цеглинках. Люди обшукали кожну п’ядь землі під завалами, не знайшовши ні льоху, де можна було сховатися від вогню, ні потаємного ходу. Продовжувати розкопки далі не мало сенсу. Настрій людей змінився. Співчуття, що вони відчували спочатку, змінилося мовчазним протестом. Промоклі й украй утомлені, вони тупцювали під дощем, очікуючи дозволу повернутися до теплих домівок. Незважаючи на невдачу, в душі в Гліба жевріла надія, що Марика жива, але здоровий глузд підказував, що тримати тут людей довше безглуздо й нерозумно. Він знехотя скомандував повертатися.
Забруднена золою й болотом кавалькада готова була покинути попелище, коли Степко вказав на місце трохи далі від кузні й схвильованим голосом, сказав:
— Тутечки треба копати.
У юрбі здійнялося незадоволене ремство. Гліб підняв руку, вимагаючи уваги, і дзвінким голосом вимовив:
— Я нікого не примушую залишатися. Їдьте в місто.
Юнак спішився й рішуче узявся за лопату. Підстьобнуті його рішучістю, люди теж прийнялися за роботу.
— Знайшов! Отут підземний хід! — закричав раптом конюх герцогині Агнеси.
Зібравшись на його крик, усі побачили тунель, подекуди завалений землею. Гліб рвався сам обстежувати лаз, але його відсторонили. Один з чоловіків взяв ліхтар і спустився вниз.
Час немов сповільнив свій хід. Люди, що стояли нагорі, із завмиранням серця чекали повернення розвідника. Він з’явився не один. Здавалося, дівчинка в нього на руках спить.
Гліб підскочив до Марики й припав вухом до її грудей. Спочатку він нічого не почув, але раптом серце стукнуло раз, другий.
— Жива! — видихнув він.
Втомлені обличчя людей засяяли посмішками.
— Ура! — крикнув хтось, і інші голоси підхопили переможний клич. Повіки дівчинки затріпотіли, і вона розплющила очі.
— А де острів? — прошепотіла вона, побачивши схилені над нею обличчя.
— Який острів? — запитав Гліб.
Очі Марики зупинилися на Глібові, потім на Степкові. Вона зіщулилася, начебто силкувалася щось пригадати, а потім ледь чутно мовила:
— Мені наснився острів. Там моя домівка.