— Так і є! Вони можуть говорити. Варто звернутися до такого дзеркала, як воно скаже вам, що ви на світі наймиліший, найрозумніший, найсміливіший — загалом те, що ви хочете почути. У нас найбагатший вибір, на будь-який смак, — послужливо посміхнувся хазяїн магазину.
— Дякую, але нам не потрібні дзеркала, які лестять, — відмовився Гліб.
— Он як? Тоді вам краще звернутися в балаган навпроти, — холодно сказав продавець і показав на вихід.
Магазин, що стояв з іншого боку вулиці, й справді більше нагадував балаган. Він був строкато розмальований, а на порозі стояв зазивач в блазнівському костюмі.
— Проходь, не встидайся! Щодуху розважайся! Тільки в нас найкращий купиш справжній настрій!
— Це саме те, чого нам не вистачає, — посміхнувся Гліб, і вони з Марикою зайшли всередину.
— Шайтан, — пролепетала дівчинка й позадкувала назад.
З усіх боків на них дивилися виродки, з головами, витягнутими, наче огірки, або, навпаки, сплющеними, ніби паляниці.
— Чого ти злякалася? Це всього-на-всього криві дзеркала, — заспокоїв її Гліб, а кликун, схожий на клоуна, від душі розреготався.
Тепер Марика й сама зрозуміла, що схибила і, щоб приховати зніяковілість, понуро промовила:
— Навіщо зубоскалиш? Нічого в цьому смішного немає.
— Дозвольте не погодитися, — помотав головою продавець і затараторив: — Знаєте, в одного царя була така похмура дочка, що її навіть прозвали Несміяною, отож вони в мене закупили партію кривих дзеркал, обставили ними кімнату й повели туди царівну. Кажуть, вона так реготала, що довелося водою відливати. Цю кімнату відтоді називають кімнатою сміху. До речі, у мене найбагатший вибір кривих дзеркал, — похвалився він.
— Мені подобається бачити все як є, — заявила Марика.
— У такому разі, з вами розмовляти — тільки час гаяти. Нудні люди, — насупився продавець, але наступної миті він знову залився дзвінким сміхом і кинувся закликати нових покупців, утративши до дітей будь-який інтерес.
Гліб і Марика довго бродили вулицею, поки не обійшли всі магазини. Яких тільки дзеркал там не було: великі й маленькі, у дорогих оправах і зовсім простенькі, збільшувальні й зменшувальні, але, навіть незважаючи на таку численність, почувши про Дзеркало Призначення, торговці лише здивовано знизували плечима.
Нарешті діти зупинилися біля бідної крамнички. Спочатку вони навіть подумали, що вона зачинена і тут більше нічого не продається. У тьмяній від пороху вітрині стояло одне-однісіньке дзеркало, завішене брудною ганчіркою. Біля магазинчика на лавці дрімав неохайний старий. Це був хазяїн крамниці, якого вся околиця називала не інакше як Пройда. Насправді він був далеко не старий, але через неохайність і триденну щетину здавався ледь не древнім старцем.
Магазинчик у Пройди був найзубожілішим, і купити там можна було хіба що дохлих мух та тарганів, але грошенята в хазяїна водилися. Кожен знав, що за потреби в нього можна позичити в борг під відсотки. Казали, що він нечистий на руку й торгує краденим. Зробивши вигляд, що дрімає, Пройда спостерігав за дітьми, які зупинилися біля його крамнички. Від його очей не вислизнув багатий гаманець, що висів на поясі в хлопчиська.
Гліб і Марика вже збиралися пройти далі, як раптом торговець отямився й сердито пробурчав:
— Якщо хочете помилуватися на мій товар, то нічого просто так тупцюватися біля магазина. Давайте гроші.
— Де таке видано, щоб платили тільки за те, щоб подивитися на товар? — здивувався Гліб.
— У мене свої порядки, — буркотливо сказав Пройда й, кивнувши у бік вітрини, пробурчав: — Це злощасне дзеркало перейшло від мого прадіда моєму діду, від діда до батька, а потім дісталося мені, але ніхто з нас так і не зміг продати його. Повинен же я мати від цього скельця хоч якийсь зиск!
— Якщо це таке погане дзеркало, то, може, його варто просто викинути? — запропонував Гліб.
— Викинути?! Відколи це розкидаються чарівними дзеркалами! — обурився торговець.
Гліба охопило передчуття, що вони нарешті на правильній дорозі. Боячись повірити в удачу, він ніби ненароком зауважив:
— Тут що не магазин, то продають чарівні дзеркала.
— Дешеві вироби, яких тисячі, — презирливо сплюнув хазяїн. — А це Дзеркало Призначення. З моменту створення воно чекає свого хазяїна. Тільки одній людині воно буде пророкувати все, про що та запитає.
Гліб і Марика перезирнулися, не вірячи, що їм пощастило відшукати заповітне дзеркало.
— Я хочу подивитися на нього, — схвильовано промовив Гліб.