— Задурно кожен захоче позирити й дізнатися, чи не він обранець. Плати за перегляд, — сердито сказав торговець і, дивлячись, що хлопчисько не на жарт зацікавився, додав: — Давай золотий.
Заправивши таку ціну, Пройда й сам оторопів від своєї нахабності, але резонно вирішив, що чим більше запросиш спочатку, тим довше можна торгуватися, і зрештою удасться одержати не один, а хоча б пару мідяків, адже ніхто в здоровому глузді не дасть золотий тільки за те, щоб подивитися на старе тьмяне дзеркало. Торговець аж ніяк не сподівався, що хлопчисько розщедриться без слів.
Гліб витяг з гаманця монету, з подивом побачивши, що це золотий, і простягнув продавцю. Пройда, який тільки що мав намір сторгуватися за десять мідяків, відчув розчарування: чи часом не продешевив? Знав би він, що хлопчисько з такою легкістю розстанеться з грішми, треба було б заправити два золотих. Недовірливо покрутивши монету в руках і перевіривши її на зуб, він переконався, що вона не фальшива. Сховавши золотий за пазуху, Пройда неквапливо підвівся зі свого місця й пішов знімати з дзеркала вицвілу ганчірку.
Глібові здавалося, що торговець занадто повільний. Йому кортіло поглянути на дзеркало і не вірилося, що все виявилося так просто. Він думкою подякував хованням за коштовний дарунок. Без місячного срібла їм би нізащо не одержати Дзеркала Призначення.
Затамувавши подих, діти дивилися, як торговець випростовує дзеркало з-під ганчірки й не помітили, як ззаду хтось підкрався. Раптом Гліб відчув сильний поштовх у спину і, втративши рівновагу, повалився просто у вітрину. Дзеркало бризнуло скалками та з дзенькотом розлетілося на друзки.
Розділ 13
Платня за роботу
Не встиг Гліб опам’ятатися, як продавець міцно схопив його за рукав і заволав:
— Що ти накоїв! Ти розбив моє дорогоцінне дзеркало. Люди, погляньте-но на цього лиходія!
На ґвалт почав збігатися народ.
— Я заплачу вам за дзеркало! — пообіцяв Гліб, потягнувся за грошима і з жахом помітив, що гаманець зник.
Побачивши його розгубленість, Пройда ще міцніше вчепився в хлопчика.
— Зачекай, ти нікуди не підеш, поки я не отримаю за дзеркало сповна.
— Хтось украв мій гаманець. Напевно, це та ж людина, що розбила ваше дзеркало. Будь ласка, відпустіть мене, мені треба його піймати. Обіцяю, що я повернуся та принесу вам гроші.
— Ну вже ні! Знаю я ці обіцянки. Давай гроші, тоді й підеш звідси, — затявся крамар.
Марика зрозуміла, що благанням нічого не домогтися й вирішила діяти.
— Не бійся, я дістану гроші, — шепнула вона Глібові, шмигнула між роззявами й чимдуж побігла геть.
Добігши до багатолюдної ярмаркової площі, Марика зупинилася й передихнула. Досі удача супроводжувала її. Кращого місця, щоб заробити кілька монет, було не знайти. Дівчинка вискочила на середину площі, труснула плечима, так що намисто в неї на грудях переливчасто задзвеніло, і почала скликати публіку:
— Гей, люди добрі! Збирайтеся на лицедійство! Хто пропустить — вік шкодуватиме. А хто ручку позолотить — тому велике щастя в житті станеться.
Декілька роззяв зупинилися й без особливої цікавості дивилися, як маленька циганка, подзенькуючи браслетами, повільно пройшлася по колу. Вона труснула строкатими оборками й закружляла в танці. Поступово темп танцю наростав. Її маленькі ніжки миготіли все швидше й швидше. Браслети й намисто подзенькували в такт. Рукави в пишних оборках розвівалися наче крила і, здавалося, танцюристка от-от підніметься в повітря й полетить. Юрба глядачів помітно зросла. Захоплені запальним танцем циганського дівчиська, люди з задоволенням притупували й приплескували в такт.
Дзенькіт браслетів обірвався, і дівчинка застигла на місці. Потім вона поклонилася і, простягнувши руку, пішла по колу. На жаль, бажаючих платити за побачене було набагато менше, ніж тих, хто охоче подивився б безкоштовно. Юрба роззяв миттєво розсмокталася. У Марики на долоні лежало трійко дрібних монеток, та пара мідяків валялася на курному тротуарі. Марика підібрала їх і гірко зітхнула: танцями багато не заробиш. Однак вона не звикла втрачати надії. Помітивши багато виряджену жінку, дівчинка кинулася до неї та затараторила:
— Добра, гарна, чекає тебе переміна в житті. Позолоти ручку, поворожу.
— Іди геть, обідранко, — сердито відмахнулася та й пройшла повз неї.
Марика скорчила їй услід гримасу й оглянулася в пошуках бажаючих дізнатися майбутнє. Неподалік, спираючись на тростину, стояв літній пан і з неприхованою цікавістю розглядав її. Марика сповільнила крок, прикидаючи, чи варто запропонувати йому поворожити. Вона з першого погляду визначала, кому треба ворожити по-справжньому, кому можна морочити голову, а до кого й взагалі не варто підходити. Звичайно чоловіки не просили ворожити, хіба що зрідка, заради жарту. Марика хотіла пройти, але чоловік поманив її пальцем. Дівчинка поспішно підбігла до нього й відразу ж узялася до справи: