— Гарний, яхонтовий, позолоти ручку. Минуле скажу й що далі чекає. Усю правду дізнаюсь, ось побачиш.
— Ні, ні. Цього мені не треба, — невдоволено скривився він і, зобразивши посмішку, продовжив: — Скажи-но краще, чи вмієш ти лазити по деревах?
Марика мовчки кивнула й питально уп’ялася в чоловіка, а він пояснив:
— Справа в тому, що я не можу потрапити до власного дому Я загубив ключ, а запасний лежить у скриньці в мене в кабінеті. Туди можна влізти через вікно, але я вже не в тому віці, щоб лазити по деревах. Якщо принесеш з верхньої шухляди столу скриньку, то одержиш за роботу золотий.
— Цілий золотий?! Клянуся, жоден хлопчисько не вміє лазити так, як я, — просяяла Марика.
Чоловік підвів дівчинку до будинку, прикрашеного ліпниною, і вказав на вікно. Біля будинку росло старе сучкувате дерево. Оглянувши його, Марика радісно посміхнулася: видряпатися по ньому могла б і мала дитина. Підіткавши спідниці, вона спритно перелазила з гілки на гілку, поки не дісталася до підвіконня. На щастя, стулка була відчинена. Вона озирнулася на літнього пана, щоб переконатися, що він бачить, як вона відпрацьовує обіцяні гроші. Він підбадьорливо кивнув. Дівчинка пролізла усередину, зістрибнула з підвіконня й застигла від здивування.
Такої розкоші вона не бачила ніколи в житті. Усе сяяло й виблискувало позолотою. У Марики перехопило дух: невже в такій красі можна жити! Поряд з вікном стояло оксамитове крісло. Вона обережно провела долонею по м’якій ворсистій тканині. Мариці страшенно хотілося посидіти в такому кріслі, але вона не наважилася. Потім вона побачила просто перед собою на низенькому столику з крученими ніжками величезне блюдо, повне цукерок. Дівчинка зупинилася як укопана. Одного разу таку саму цукерку в блискучій обгортці їй дала якась добра тітонька з маленькою дівчинкою. Тоді Марика цілий день берегла її за пазухою, а коли вирішила з’їсти, то виявилося, що шоколад розтав і весь розтікся по папірцю, але все одно було страшенно смачно. Дівчинка зачаровано дивилася на солодощі в різнобарвних папірцях. Цукерок було так багато, що якщо одну взяти, ніхто навіть не помітить. Спокуса була занадто великою, але поборовши її, дівчинка, зітхнувши, відвернулася й пішла до письмового столу.
Раптом у ній ворухнулося незрозуміле передчуття небезпеки. Марика спробувала відмахнутися від неприємного почуття. Справді, що могло загрожувати їй у порожньому будинку? І все-таки тривога наростала. Їй раптом захотілося скоріше втекти з цих розкішних апартаментів. Не гаючи більше часу на те, щоб роздивлятися на всі боки, вона підбігла до столу й смиконула верхню шухляду. Цієї ж миті пролунав пронизливий дзенькіт. Не розуміючи, що сталося, Марика заціпеніла. Двері до кімнати відчинилися, і на порозі з’явилася та сама позбавлена смаку стара дама, що купувала дзеркало. Побачивши циганку, стара заверещала, наче скажена свиня.
Від її вереску Марика отямилася та, забувши про скриньку з ключем, кинулася назад до вікна. У лічені секунди вона спустилася з дерева, але там на неї вже чекали. Не встигла дівчинка торкнутися землі, як її схопили сильні руки.
— Злодійка! У поліцію її! — волала потворна стара, перехилившись через підвіконня.
Марика кусалася та брикалася, намагаючись вирватися, але сили були дуже нерівними. Уже вкотре за сьогоднішній день вона опинилася в центрі уваги й зібрала навколо себе юрбу роззяв. Однак тепер глядачі були налаштовані зовсім не приязно. Юрба розступилася, і перед безпорадною Марикою виріс городовий.
— Що за галас?! — грізно гаркнув він.
— Ця злодійка залізла в мій будинок. Заарештуйте її, — бризкаючи слиною, кричала стара з вікна свого дому.
— Я не злодійка, чесно. Багатий пан просив мене принести звідти ключ. Він хазяїн будинку, запитайте, — виправдовувалася Марика, оглядаючи юрбу в надії знайти чоловіка, який послав її за скринькою.
— Бреше! Я господиня в цьому домі. Немає тут ніякого пана, — шаленіла постраждала.
Городовий схопив Марику за шкірку й потяг за собою.
— Ходімо до дільниці, там розберемося, з яким-таким паном ти промишляєш, — суворо сказав він.