— Але я не знаю його. Провалитися мені на цьому місці, якщо брешу, — заприсяглася Марика.
Слова циганки викликали усмішки. Під крики й тюкання юрби її повели до дільниці.
— Пустіть, я не злодійка, — у розпачі упиралася дівчинка, розуміючи, що тут немає нікого, хто б їй повірив.
Її щоки палали від обурення й образи. Несподівано від юрби відокремилася жінка й загородила їм дорогу. Незважаючи на теплу погоду, плечі незнайомки вкутувало хутряне боа, а її обличчя приховувала густа вуаль.
— Пане поліцейський, циганка каже правду, — сказала незнайомка.
— Що?! — гаркнув городовий.
— Я була неподалік і випадково чула, як якийсь пан сказав, начебто загубив ключ і просив її залізти в його будинок і принести запасний.
Жінка говорила неголосно, але в її голосі звучала владність, яка мимоволі викликала повагу й змушувала прислухатися. Городовий збентежився.
— Ви можете підтвердити це під присягою і дати опис цього, з дозволу сказати, пана? — уже більш миролюбно поцікавився він.
— Звичайно. Відпустіть її. Краще шукайте шахрая, який підбиває безвинних дітей на злочин. Чи ви замість злочинців волієте боротися з дітьми? — сказала незнайомка з ноткою презирства.
Городовий зсунув кашкет на потилицю й замислився.
— Що ж, якщо це правда… — він нерішуче знизав плечима, послабив хватку й грізно гаркнув на маленьку циганку: — Цього разу можеш йти, але якщо я тебе ще спіймаю…
Не вірячи у свій несподіваний порятунок, Марика кинулася в ноги жінці:
— Мила, гарна. Вік за тебе молитися буду! — палко вигукнула вона, але жінка різко відсторонилася і викрикнула:
— Геть! Не торкайся до мене!
Дівчинка відсахнулася, як від удару. Вона не розуміла, чим заслужила таке ставлення і чому незнайомка раптом так перемінилася. На душі в Марики стало гірше, ніж коли юрба тюкала та дражнила її злодійкою. Чому світ такий жорстокий? Адже вона не зробила нічого поганого. Не подаючи знаку, як їй прикро, дівчинка труснула поплутаними кучерями й підвелася з колін. Цієї миті щось блиснуло в неї за поясом і впало на бруківку. Юрба зойкнула. У пилюці лежав витончений кістяний гребінь, прикрашений тонким золотим орнаментом. Навіть на недосвідчене око річ виглядала дорогою. Городовий відразу ж знову схопив дівчинку й боляче викрутив вухо.
— Так-так, голубонько. А це в тебе звідки? Виходить, квартиру ти все-таки обчистила?
— Ні! Це моє. Мені брат подарував. Пустіть, боляче! — закричала Марика.
— Виходить, брат теж злодійством промишляє? І де ж твоя сімейка?
Жандарм ще сильніше крутонув їй вухо. Від болю з очей дівчинки бризнули сльози.
— Мій брат — принц! — крикнула вона, але її вигук потонув у реготі юрби.
— А ти ще й прибрехати не дурна, — посміхнувся городовий.
— У кутузку її, там їй саме місце, — крикнули з юрби, і хтось кинув у дівчинку гнилим яблуком.
Цього разу порятунку чекати було нізвідки. Вухо горіло вогнем, але Марика поборола сльози й тільки сильніше закусила губу, щоб стерпіти біль. Нещасна дівчинка не зважилася відвести городового до Гліба, щоб той підтвердив, що вона не бреше, адже його самого, чого доброго, могли заарештувати за розбите дзеркало. Треба було виплутуватися самій.
Коли городовий знову потяг Марику до дільниці, вона більше не пручалася. У неї не залишилося на це сил, крім того, вона розуміла, що зараз зірки складалися не на її користь.
Мабуть, духи залишили її, якщо дозволяють, щоб її покарали за те, у чому вона не винна. Цього треба було очікувати. Ніхто не може йти проти волі духів. Якийсь час маленька циганка понуро плелася за городовим, а потім важко зітхнула й труснула поплутаною гривою, відганяючи від себе смуток.
«Усе одно я втечу. Ще не придумали таких засувів, які мене утримають», — вирішила вона.
Розділ 14
Дивна рідня
У той час як Марику тягли до кутузки, Гліб сидів під арештом у занедбаній кімнатці, що правила крамареві за житло. Звідси через напівтемний коридор можна було потрапити до крамниці. Дружина крамаря, розпатлана й неохайна, як і вся кімната, змахнула зі столу цікавого таргана й поставила перед Глібом чашку спитого чаю та шматок черствого бісквіта. Хлопчик чемно відмовився, збрехавши, що він не голодний. Побачивши навколишній бруд, він не міг придушити бридливості та з’їсти хоча б шматочок. У торговці та його дружині було щось відразливе, але Гліб намагався вгамувати в собі почуття ворожості. Він запевняв себе, що повинен дякувати крамареві за те, що той не здав його поліції, як погрожував спочатку. Коли Глібові запропонували частування, він вирішив, що крамар став лагіднішим по доброті щиросердечній, і зробив ще одну спробу відпроситися на пошуки Марики, але торговець затявся: