— І що я після цього маю? Чорну невдячність. Він про мене й говорити не хоче, а якщо запитаєш, то ще й брудом обіллє, ніби Віщунка у всіх нещастях винна. Кажу тобі, як тільки він повернеться додому, про тебе й думати забуде. Його рідня не дозволить, щоб ти жила в палаці, та й сам він буде тебе соромитися.
— Неправда! Злий твій язик! Як ішачий хвіст теліпається! — Марика з запалом заступилася за Гліба.
— Ох-хо-хо, молоде та зелене. Не слухають поради старших, поки не обпечуться, — удавано зітхнула Віщунка.
Марика й сама усвідомлювала, що тільки-но Гліб повернеться до палацу, як усе зміниться. Він не циган. Його люди живуть за іншими законами. Для них споріднення по крові нічого не означає, і вони зроблять усе, щоб змусити Гліба відступитися від циганки, але вона твердо вірила, що сам Гліб не здатний на зраду.
— Він ніколи не відмовиться від мене, — відрізала вона.
Відьма прислухалася, ніс її засмикався, як у лисиці, що зачула здобич, і вона пробурчала:
— Аж ніяк з’явився твій яхонтовий тебе визволяти? Про вовка помовка, а вовк у хату.
— От бачиш, а ти казала, відмовиться, — Марика схвильовано підхопилася і, забувши про рани, що нили, тихенько розсміялася. Намисто, немов луна, відгукнулося тихим передзвоном.
— Хочеш на нього глянути? Я маю дзеркальце непросте, заповітне. Усю правду, як є, покаже, — запропонувала відьма, дістаючи з ридикюля невелике дзеркальце.
Марика несміливо підійшла до старої та зачаровано уп’ялася в мутну дзеркальну поверхню. Відьма промовила:
Туманність у дзеркалі почала розсіюватись, і Марика побачила знайому поліцейську дільницю. За столом сидів червоновидий начальник поліції. Раптом двері відчинилися, і увійшов Гліб. Серце дівчинки прискорено закалатало. Йому все-таки пощастило втекти від крамаря й відшукати її. А Віщунка казала, що він буде її соромитися.
Стара хитро підморгнула й продекламувала:
Марика почула тихий голос Гліба, який ніби долинав здалеку:
— Прошу, будь ласка, відпустіть її. Вона ні в чому не винна. Я сам подарував їй цей гребінь.
Марика переможно глянула на Віщунку. Хай бачить, що вона виявилася неправа. Гліб — не така людина, щоб кинути сестру в біді.
Поліцейський суворо, але стримано заперечив:
— Але вона учинила дебош, коли ми хотіли взяти гребінь як речовий доказ.
Начальник поліції не наважувався обійтися з хлопчиськом грубо. Занадто вже добре той був одягнений і виділявся своєю поставою та манерами. Видно, батьки в нього важливі персони. Такого зачепиш — потім клопоту не позбудешся.
Поліцейський з тугою покосився на гребінь, і Гліб зрозумів, що річчю доведеться пожертвувати як платою за звільнення Марики.
— Відпустіть, будь ласка, дівчинку. Гребінь ви можете залишити, — запропонував Гліб.
Поліцейський, примружившись, подивився на хлопчиська: чи немає в цьому підступу?
— Це підкуп? — суворо запитав він.
— Звичайно ні! Це речовий доказ, — як ні в чому не бувало випалив Гліб.
Простодушна Марика не схвалила легкості, з якою Гліб розпорядився її гребенем. Але дивлячись, як Віщунка скоса допитливо поглядає на неї, не виказала свого невдоволення.
Тим часом начальник поліції усе прекрасно зрозумів і вирішив, що це непогана угода. Дівчисько вже одержало своє. Її все одно незабаром доведеться звільнити, зате тепер не треба думати про подарунок для дружини. Зробивши вигляд, що він ще не вирішив остаточно, охоронець порядку задумливо почухав перенісся та сказав:
— Ну, якщо ви за неї ручаєтеся, це можна влаштувати. — Він кивнув писареві, що сидів у кутку біля маленького столика. — Запиши в протоколі: «Звільняється під відповідальність…» — запнувшись, він звернувся до Гліба: — Ким вона вам доводиться?
— Вона моя… — згадавши попередження пана, який привів його сюди, Гліб секунду помовчав, а потім відчеканив: — Вона моя служниця.
Марика стояла як громом уражена. Її щоки палали від пережитого приниження.
— Тьху, — вона плюнула у бік дзеркала й відвернулася.