— Я не можу нічого зробити. Хіба ти забув, що я — ніхто?
— Не кажи так. Хіба ніхто може бути таким відданим і вірним? Так, у тебе залишився лише голос, але це не так вже мало. Коли ти відповідаєш самотньому подорожньому, він уже не почуває себе самотнім. А крім голосу в тебе є серце, і ти не зможеш залишити в біді невинного.
— Мені дуже шкода її, але я не знаю, чим можу допомогти.
— Знайди її, ти ж не загубишся серед міражів.
— Добре. Як тільки відшукаю її, я скажу тобі, — пообіцяла німфа, і все стихло.
Розділ 18
Крижана Дама
Відьма з Марикою опинилися в кришталевій залі з високою склепінчастою стелею. Денне світло просякало крізь грані кришталю та розбризкувалося сонячними зайчиками. Підлога була застелена пухнастим білосніжним килимом. Тут було дуже красиво, але від стін віяло холодом. Широкі двостулкові двері були відчинені, і за ними йшла нескінченна анфілада таких самих блакитнувато-прозорих кімнат.
— Зимно, — зіщулилася Марика.
— Авжеж, не жарко, — невідомо чому посміхнулася стара й підштовхнула дівчинку вперед. — Іди. Твоя мати там. Не забудь обійняти її та пригорнутися міцніше. Щасливого побачення!
Відьма голосно розреготалася та зникла, лише луна підхопила її сміх і рознесла по довгих лунких коридорах. У Марики від страху по спині поповзли мурашки, але вона зібрала усю свою мужність і ступила вперед. Її нога ковзнула, і дівчинка зрозуміла, що прийняла за килим іній, який вкривав підлогу. Вона торкнулася рукою стіни і відчула долонею не скло, а лід.
У цей час Віщунка, за секунду подолавши всі перешкоди й відстані, влетіла до Лисячої Нори. Усе ще здригаючись від сміху, вона з розмаху плюхнулася на стілець. Той невдоволено заскрипів. Змія, яка мирно дрімала біля ніжки столу, з переляку стрілою метнулася в куток, але побачивши, що це повернулася хазяйка, докірливо прошипіла:
— Стільки ш-шуму. З-здуріти мож-жна.
— Досить спати, ледарі! Будемо святкувати перемогу. От так Віщунка, світла голівонька! Усіх круг пальця обкрутила, обдурила, — сама себе нахвалювала Відьма.
— С-скажи дохідливо, що сталос-с-ся? — запитала Змія.
— Дівчиську кінець! Я її направила прямо до Крижаної Дами. Вона вже висмокче з цієї чорнявки все тепло по краплинці. Досить одного дотику, щоб та заснула назавжди.
— Навіщо це тобі?
— Невже не ясно? Королівський нащадок буде звинувачувати в загибелі дівчиська Крижану Даму й зненавидить її. Тільки-но ненависть оселиться в його серці, як йому ніколи не врятувати удаваного братика і не вибратися на волю. От потіха! Здається, населення Задзеркалля розростається, — хихикнула відьма та раптом невдоволено поморщилася: — Зовсім забула. Я ж обіцяла Беридара з лабіринту визволити.
— Невже додержиш с-с-слова? Совість прокинулас-сь? — єхидно прошипіла Змія.
— А чому б і ні? Набридло йому по лабіринту ходити, буде в клітці сидіти. Чим не зміна обстановки? До речі, треба б подивитися, чим він там займається?
Відьма налила в каганець води з цвинтарного струмка, вирвала з хвоста обуреного Пугача перо, підпалила, кинула в каганець і промовила заклинання. Рідина миттю скипіла й завирувала, а коли пара розсіялася, у воді виникло видіння: Беридар розмовляв з Нарцисом.
Віщунка зі злістю стукнула по столу. Як Беридар опинився біля Кришталевого озера?
І навіщо туди прийшов? Відьмі кортіло швидше одержати відповіді на ці питання, і вона почула голос Таємного Радника: «…скажи йому, що відмовляєшся звідси йти, і закинь за мене слівце».
Розлючена відьма підхопилася, перекинувши стіл. Вода брудною плямою розлилася по земляній підлозі.
— Ах ти, жалюгідний черв’як! Надумав мене обманювати?! — заревіла вона. — Я покажу, як зі мною змагатися! Зімну! Згвинчу! У баранячий ріг скручу!
Чекаючи, поки з’явиться Гліб, Беридар сховався за деревами. Він вважав, що буде розумніше не відразу показуватися на очі хлопчиськові. Таємний Радник опустився на моховитий пень, обперся на тростину й, поклавши на руки підборіддя, почав чекати. Раптом його увагу привернули дивні зміни, які відбулися з лісом. Здавалося, весна відразу перемінилася на пізню осінь. Молоді деревця перетворилися на старі корчі. Вони зі скрипом і хрускотом тягли до Беридара кострубаті суки, начебто бажали схопити його чіпкими пальцями гілок. Беридар похолов від страху. Він підхопився та провів рукою по очах, намагаючись відігнати мару. Дерева рушили до нього, стискаючи коло.
— Цур мене! — промурмотів Таємний Радник, озираючись у пошуках порятунку.