— Ну що, яхонтовий, чи вдалося тобі обдурити хлопчиська? — почув він за спиною єлейний голос Віщунки.
Блідий як смерть Беридар обернувся до відьми. Вона дивилася на нього, удавано посміхаючись.
— Т-так. Я зробив усе, — запинаючись видавив він із себе.
— От і чудово. А яким чином тебе занесло до Кришталевого озера? — поцікавилася відьма.
Беридар почав гарячково міркувати, як би спритніше викрутитися й приспати підозри Віщунки.
— Хлопчисько направляється сюди. Ось я й вирішив перехопити його, щоб відвести в інший бік. Ти ж сама наказувала.
— Ой який молодець! Ну й хитрий! — похвалила його Віщунка.
Таємний Радник трохи заспокоївся. Здається, відьма нічого не підозрює. Тепер його думки були зайняті тим, як спровадити її, поки не з’явився хлопчисько.
— То ти намірився без мого відома вирватися звідси?
Питання відьми пролунало як грім серед ясного неба, а лиховісна усмішка на її обличчі змусила Беридара здригнутися. Ноги в нього підкосилися, і він безвільно впав на коліна.
— Пощади! Сам не знаю, що на мене напало, — забурмотів він.
— Звідки ти взяв, що хлопчисько допоможе тобі? Кажи! — прикрикнула стара.
Беридар зрозумів, що виходу в нього немає. Настав час розкрити свої карти. Він дістав оксамитовий гаманець і тремтячою рукою простягнув його Віщунці.
— Він належить хлопчиськові.
— Герб Зоряного лицаря? — задумливо промовила відьма, розглядаючи гаманець. — Виходить, ти, шахрай, украв гаманець, щоб потім ним же розплатитися за послугу? Спритний, нічого не скажеш!
— Пробач. Не повертай мене в дзеркальний лабіринт, — заблагав Беридар.
— Набридло ходити? — посміхнулася Відьма та, бризкаючи слиною від злості, крикнула: — Відтепер сидітимеш! На ланцюзі! А гаманець мені ще придасться.
Розділ 19
Зустріч
Марика втратила лік залам, а перед нею відчинялися все нові двері, запрошуючи її в надра крижаного замку. Усі кімнати були виточені з льоду й нагадували одна одну, хіба що кожна наступна була трохи меншою за попередню, а стеля у ній — трохи нижчою. Дівчинка намагалася ступати як можна тихіше, щоб не порушувати мовчазної урочистості палацу, але від кожного кроку намисто й браслети здригалися, відгукуючись тоненьким передзвоном, який у мертвотній тиші множився луною. Холод проймав усе сильніше. Нарешті останні двері відчинилися, і Марика опинилася в кімнаті, стіни якої були розмальовані морозними візерунками, начебто обшиті вибивним білим шовком.
Струмені холодного повітря, як пара, кублились на підлозі, то піднімаючись, то знову осідаючи. Посеред кімнати в кріслі, мистецьки вирубаному з цільної крижаної брили, сиділа красива незнайомка. Її виточене лице було блідим, як у мармурової статуї. Чорні пасма волосся, розсипані по плечах, і великі чорні очі ще сильніше підкреслювали її неприродну блідість. Жінка тремтіла, мерзлякувато кутаючись у хутряне боа, але воно не могло врятувати її від усепроникаючого холоду.
Марика мріяла, як, побачивши маму, вона кинеться обійняти її, але побачивши таємничу мешканку Крижаного Палацу раптом зніяковіла й застигла на порозі. Вона пильно дивилася на прекрасну жінку, і їй здалося, що вони вже зустрічалися. Раптом дівчинка згадала. Таке ж боа було на її рятівниці. Правда, тоді обличчя жінки було приховане під вуаллю, і Марика не змогла роздивитися його.
— Навіщо ти прийшла сюди? Тобі нема чого тут робити, — холодно промовила жінка.
Марика впізнала її голос і тепер не сумнівалася, що це була її заступниця.
— Не жени мене. Тепер, коли я тебе знайшла, нізащо не залишу, — ласкаво сказала дівчинка та зробила кілька кроків, але різкий окрик жінки зупинив її.
— Не наближайся! Стій!
— Стій!.. Стій!.. — з благанням підхопила Луна.
— Іди! Не торкайся до мене, якщо не хочеш лиха. Прошу тебе, йди, — продовжувала жінка зривистим голосом. Здавалося, кожне слово дається їй через силу.
— Ходімо разом. Клянуся, мені так не вистачало тебе. Звичайно, у мене була Варга й усі в таборі були добрі до мене, але я все одно думала про тебе. Будь ласка, не жени мене, — сказала дівчинка та зробила ще крок.
Серце в неї стискалося від болю. Чому мама колись покинула її? Чому проганяє тепер? У чому її, Марики, провина?
— Не наближайся! Ні про що не запитуй! Іди! — заблагала жінка.
— Іди!.. іди!.. — повторювала Луна, ніби проганяла дівчинку.