Тільки-но стихли його кроки, як на одній з книжкових полиць щось зашурхотіло. За мить звідти показалася щуряча мордочка. Щуриха озирнулася і покликала свою подругу:
— Хрисько, вилазь! Навіщо ховатися в темряві, коли можна повечеряти на свіжому повітрі.
На полиці з’явилася друга щуриха з великим куснем сиру.
— От чого-чого, а свіжого повітря в нас на даху вистачає, — вправно працюючи щелепами, сказала вона, — а таких припасів, як у тебе, Щуриндо, годі й шукати. Я не жаліюся, ми також маємо що попоїсти, та де вже нам до тебе! Звідкіля в тебе такі делікатеси?
— Колись моя прабабуся зробила послугу самій королеві Златі, відтоді за наказом королеви сюди щодня приносять сир та печиво. Прабабусі, звичайно, давно вже немає, та люди все одно нічого не тямлять у нашій зовнішності. Для них ми всі на одне лице, тому ми вирішили, що можемо вважати посаду бібліотечного щура спадкоємною, — похвалялася господиня.
— Ой, як цікаво — бути в тісних стосунках з королевською родиною! — мрійливо здійнявши очиці, сказала Хриська.
— Авжеж у тісних! Принц Гліб мало не щодня приходить сюди і сидить за цим столом. А іноді навіть бере книжки з моєї полиці, — поважно мовила Щуринда.
— Принц такий хоробрий. Не кожному судилося побувати по той бік Дзеркала Долі, — захоплювалася гостя.
— До того ж він повернувся звідти не один, а з циганською дівчинкою Марикою та герцогинею Агнесою, — додала господиня полиці.
— А мені один знайомий домовик, Черепичник, розповідав, ніби в Мариці тече зовсім не циганська кров. Просто цигани ще немовлям знайшли її на дорозі й виховали у таборі, — довірливо мовила Хриська й запитала: — Правда, що тепер вона живе у Агнеси і вважає її своєю матір’ю?
— Так, дівчинка як сир у маслі купається. Незабаром герцогиня збирається гучно відсвяткувати її десятиліття, — підтвердила бібліотечна щуриха.
— Шкода, що принц не доживе до свого дня народження, — несподівано зітхнула гостя.
— Звідки ти це взяла? — здивувалася Щуринда.
— Не я, а Черепичник. Це він розповів мені таку новину! А хіба ти нічого не знаєш? — вражено запитала Хриська.
Щуринда вмирала від цікавості, але не могла зізнатися в тому, що їй, спадкоємній бібліотечній щурисі, нічого не відомо, тому якомога недбаліше сказала:
— Звичайно, знаю, та хочу почути це від тебе.
Хриська озирнулася навколо, аби переконатися, що їхню розмову не підслуховують, і тільки після цього заторохтіла:
— Хованці, маленькі істоти зі світу сутінків, що тільки й думають про те, як би впіймати у свої тенета довірливих людей, дали Глібові на якийсь час у користування чарівний гаманець Зоряного лицаря. Принц мав повернути гаманця після повернення із Задзеркалля, але хованці так і зосталися ні з чим.
— Не може бути! Це зовсім не схоже на принца. Він гарно вихований юнак, — рішуче заперечила Щуринда.
— Але ж він не з доброї волі привласнив гаманця. Його пограбували, тому йому нічого було повертати, — змовницьки сказала гостя.
Новина так приголомшила Щуринду, що та навіть забула удати, ніби їй все давно відомо, і вражено сплеснула лапками:
— Як це пограбували?
— Це довга історія, — усміхнулася Хриська, задоволена з того, що втерла носа цій пихатій Щуринді. — Головне, тепер гаманець у Віщунки з Лисячої Нори. Ця стара карга ніяк не може заспокоїтися. Вона знову хоче нашкодити королівській родині, адже Зоряний лицар каратиме не її, а принца.
— Дивуюсь я людям, — хитала головою Щуринда. — Метушаться, сіють чвари, а навіщо? Марнота все це.
— Так, добром тут не скінчиться, — погодилася Хриська.
— Ну, про те не нам судити. Аби тільки сир вчасно приносили, — розважливо підсумувала Щуринда.
Розділ 1
Вельможний імператор ночі, місяць, владно зійшов над землею. Чаклунське око дивилося з небес, заворожуючи все живе. Вовки, задерши догори морди, вітали владаря ночі протяжним завиванням. Їм зловісним угуканням вторували сови, чиї жовті очі горіли в пітьмі, наче маленькі місяці.
Місячне сяйво павутинням обплутало сонне місто. Мешканці його мирно спочивали, але в їх сни раптом закралася тривога. Шпилі й дахи палацу взялися сріблом. Проміння струменем потекло у вікна, та, натрапивши на важкі портьєри, безпорадно танули в них, не в змозі проникнути до внутрішніх покоїв. Подекуди їм вдавалося знайти щілину, і тоді тонкий промінець-розвідник прослизав усередину і нишпорив по всіх кутках, та, не знайшовши того, що шукав, сором’язливо зникав, залишаючи кімнату на милість сліпоті запнутих штор.