— А раптом Зоряний лицар не погодиться прийняти на сплату скарб? — усе ще коливався Гліб.
— Угода правдива. Понад усе лицар не любить жадібність. Як віддаси йому всі монети, він погодиться на обмін, слово даю. А лісові духи слів на вітер не кидають. Давай оберіг, — поквапила його Лісовиця.
Гліб зняв амулет і простягнув його старій. Та поспішно вихопила камінчик і сховала його в складках одягу.
— Ох і прислужився ти мені, любчику. Але ж і я тебе не образила, — підморгнула йому Лісовиця.
Юнак зазирнув у дупло. Срібло зникло. Замість нього в дуплі лежали порожні, відлущені шишки. Він оглянувся на відьму, але тієї й слід пропав. Принц пополотнів. Як він міг піддатися на вмовляння старої крутійки, адже відразу зрозумів, якого вона роду-племені. Лісовикам та водяникам тільки дай над людиною поглумитися, вони вже свого не упустять. Тепер у нього ні оберегу, ні скарбу.
— Агов, де ж твоє правдиве слово? Оберіг виманила, а скарбу замість нього не дала, — обурено крикнув юнак, не сподіваючись на відповідь, але раптом, почув тріскучий старечий голос:
— Даремно ти злякався! Не шукай підступу там, де його немає. Для нас, лісових духів, гіршого немає, ніж у боргу перед людиною зостатися, — сказала Лісовиця, з’явившись за стовбуром. Я ходила по ключик від скарбу. Добре затям собі, до кожного скарбу заповітний ключик є. Без нього скарб — тьфу! Однаково що стручок без горошин.
Відьма простягнула юнакові срібну монету й продовжувала:
— Ця монета заговорена. Вона шлях до скарбу вкаже. Кинь її через ліве плече та скажи: «Гріш до гроша йде, гріш слідом веде». Вона тебе просто до скарбу приведе. А на те, що срібло на шишки обернулося, не зважай, адже що в усіх на очах — те не твоє. Скарб потрібно від чужих очей ховати. Як скажеш: «З’являйся скарб не всім на очі, ні бідному, ні багачеві, а тільки кому схочу», — скарб і з’явиться.
Гліб узяв монетку і, щоб перевірити, чи не обдурила його стара, голосно вимовив заклинання. Негайно всі шишки знову обернулися на срібло.
— Спасибі. Ну, вже цю монету я сховаю подалі, щоб її не вкрав жоден злодій, — сказав Гліб, засовуючи копійчину за пазуху.
— Даремно хвилюєшся, — розсміялася відьма. — Монета із секретом. Її в тебе ніхто не може ні відняти, ні вкрасти. А тепер прощавай, — сказала Лісовиця й зникла.
Навколо стояла тиша. Лише з гілки на гілку перестрибнула білка. Вона подивилася на Гліба блискучими круглими очима, стрибнула на сусідню гілку й озирнулася, наче кликала за собою. Юнак пішов за пухнатою провідницею. Білка поскакала далі. Поміж гілками миготів її хвостик. Незабаром ялинник залишився позаду. Гліб ледь встигав за білкою, намагаючись не впустити з очей рудого вогника, що мерехтів на вітті. Час від часу білка зупинялася й чекала на нього. Раптом вона стрілою злетіла вгору й зникла в листі.
Гліб розгублено спинився, та несподівано почув іржання коня. Він поспішив на звук. Вузька стежина довела його до бурелому й обірвалася. Іржання пролунало вже ближче. Пробравшись через замшілі повалені дерева, що поросли височенною кропивою, Гліб здивовано зупинився. Перед ним була знайома галявина. Кокетливі дерева горобини так само хизувалися своїм вбранням, і так само похмуро стирчав серед них сухий корч. Біля нього як ні в чому не бувало перебирав копитами кінь. Він радісно заіржав і потягнувся до господаря. Спочатку Гліб не повірив своїм очам, і лише доторкнувшись до теплої шовковистої морди рисака, зрозумів, що той йому не ввижається.
Юнак підійшов до корча, але цього разу дива не відбулося. Порохнявий пень так і залишився кістяком висохлого дерева, в якому не зосталося й тіні життя. Мара пройшла, і тільки срібна монета в кишені нагадувала про те, що все це було насправді.
Розділ 5
У вогнищі, складеному із грубо обтесаного каміння, сухо потріскували поліна. Вони виблискували золотом, і в їхніх надрах народжувалося полум’я. Його жадібні язики облизували казан, що висів на ланцюзі, немов хотіли скуштувати вируюче в ньому вариво. Вогонь розфарбував низькі зводи печери багрянцем і грав відблисками на колбах і склянках, розставлених на полицях, збитих із грубих дощок.
Біля вогнища метушилася худорлява стара в рудуватій спідниці. Від жару її обличчя лисніло. Маленькі очиці, ніби чорні намистини, поблискували в сітці зморшок. Сиві пасма вибилися з-під вилинялого чіпця. Вона бурмотіла під ніс заклинання, то помішуючи вариво дерев’яним черпаком, то кидаючи в нього якісь трави. Рухи її були швидкими й рвучкими. Поділ спідниці віявся з боку на бік, як лисячий хвіст, недаремно її прозвали Віщункою з Лисячої Нори.