Споконвіку Віщунка влаштовувала підступи спочатку матері Гліба, Златі, потім самому хлопчикові. Останнім часом Відьма не на жарт розлютилася, і на те була причина. Гліб урятував душу герцогині Агнеси, яку Віщунка чіпко тримала у своїх руках. Відтоді відьма не знаходила собі місця. Вона дала обітницю будь-що-будь помститися зухвалому хлопчиськові, який насмілився кинути їй виклик.
Раз на місяць, у повню, відьма заварювала особливе зілля, щоб вивідати, чи не прийшов Зоряний лицар зажадати повернення боргу. Раніше чи пізніше це мало статися, і їй не хотілося пропустити такого видовища. Вона одна знала, де шукати гаманець. Нікому і на думку не спадало, що вона теж була по той бік магічного Дзеркала. Ніхто не брав її в розрахунок, а дарма.
Відьма перемішала густе вариво й кинула в казан жаб’ячий камінь. Печера тієї ж миті наповнилася їдким чадом. Відьма скоромовкою забурмотіла:
Поступово сморід розвіявся. Відьма схилилася над казаном, пильно вдивляючись у чорнильно-фіолетове зілля. Раптом по ньому пробіг сполох, а потім повільно, немов знехотя, з’явилася картина: до фонтана в палацовому парку з піднебесся спускався сліпучий лицар на білому коні.
— Ну, нарешті! — потираючи руки, скрикнула відьма, схопила помело й тикнула ним Змію, що тихо спала під столом:
— Вистачить спати, шипучко!
— Чому галас-с-с-суєш? — невдоволено прошипіла Змія, плавно перетікаючи з-під столу ближче до вогнища.
— А тому, що сьогодні в нас гарні новини. Хлопчиськові каюк! І головне, мені для цього не доведеться нічого робити, навіть палець об палець ударити. Просто буду сидіти й чекати, поки Зоряний лицар із ним поквитається.
— Рано радієш-ш-шш. Я цю піс-с-ссню вже чула. Він, мабуть, зараз до дівчиська поспіш-ш-ш-шає. А з нею с-с-с-слід бути пильною, інакш-ш-ш-ше знову залиш-ш-шиш-ш-шся з нос-сом, — застерегла господарку Змія.
Відьма невдоволено стиснула губи.
— От завжди так! Умієш зіпсувати настрій! Тільки б у всьому вади шукати. За що я тебе стільки терплю? — буркнула вона.
Знадвору, немов плач дитини, пролунав голос Пугача. На мить зірки в ущелині, що були замість світла, погасли, і в печеру тінню влетів Пугач. Він за звичкою сів на спинку стільця й завертів головою на всі боки. Побачивши свого крилатого помічника відьма розпливлася в задоволеній посмішці.
— От хто мене підтримає та похвалить, мишолов мій крилатий, — ласкаво мовила Віщунка. — Поки ти полював, до нас надійшла добра звістка. Зоряний лицар з’явився вимагати у принца гаманець. Тож тепер хлопчисько не викрутиться.
— Відкупиться. Пугу, — як звичайно, коротко заперечив Пугач.
— Ну ти й жартівник! — розсміялася Віщунка. — Йому всієї скарбниці не вистачить, щоб відкупитися від Зоряного лицаря. У жодного земного царя немає такого багатства. Хлопчиська врятує лише диво.
— Пугу, пугу. Диво, — погоджуючись, закивав Пугач.
— Чом ти киваєш, пуста голово? Чи хочеш сказати, що йому узявся допомагати хтось із чарівників? — занепокоїлася відьма.
— Ні. Лісовиця. Пугу.
— Лісовиця? Це з лісовиків, чи що? Та чи ти здурів? Їй узагалі до людей байдуже. Її робота лісову рослинність оберігати.
— Рослинність. Пугу, — охоче підтакнув Пугач.
— Агов, шипучко, ти розумієш, про що ця перната нетяма говорить? — звернулася Віщунка до своєї першої порадниці, Змії.
— Не дуж-ж-же. С-с-с-сама поглянь, — Змія махнула кінчиком хвоста убік казана із зіллям.
— Справді. Подивлюся, що за моєю спиною діється, — погодилася чаклунка й, знову помішуючи вариво, вимовила заклинання:
Каламутна поверхня варива негайно покрилася тонкою плівкою, на якій, немов у дзеркалі, з’явилися силуети Гліба й Лісовиці. Вони стояли біля вікової ялини, дупло якої було повнісіньке срібла, але тільки-но стара щось вимовила, як срібло негайно перетворилося на ялинові шишки.
— Очам своїм не вірю. Цей сушений корч віддав хлопчиськові заговорений скарб, — зніяковіло мовила Віщунка, вражена такою нахабністю.