Зазвичай лісові й польові духи не втручалися в життя людей. Однак не даремно говорять, що з кожного правила є винятки. Засліплена гнівом, Віщунка навіть не задумалася, що змусило Лісовицю порушити неписані вікові правила. Мисливиця за людськими душами, вона й іншого міряла своєю міркою.
Схопивши помело, Віщунка стукнула ним по казанові так, що суміш вилилася на підлогу, забризкавши стіни печери.
— Ах ти, сушений стручок! Корч порохнявий! Хочеш мене обійти?! На королівського нащадка поласилася. Не вийде! Я тобі покажу, як вставати мені поперек дороги! — розлючено крикнула Віщунка й, підхопивши хвоста спідниці, вихором завертілася на місці.
Полум’я свічки затремтіло й згасло. Змія, від гріха подалі, заповзла під стілець. У Пугача настовбурчилося пір’я. Раптом усе стихло. Відьми в печері не було.
— З-зірвалася. Тепер можна с-с-спати — прошипіла Змія, скрутившись біля ніжки стільця.
— Пугу, — охоче погодився Пугач.
Вони звикли до нервового характеру своєї господарки й давно навчилися не сприймати її гніву близько до серця.
На галявину, оточену горобиною, з ясного неба налетів вихор. Молоді деревця злякано похилилися до землі, а папороть лягла, як підкошена. Смерч закрутився навколо старого корча, зриваючи лахміття засохлої кори й здіймаючи пучки торішньої трави. Раптово вихор ущух. Там, де тільки що бушував вітер, з’явилася баба в старомодному чіпці й рудуватій спідниці з довгим хвостом. Вона сердито тикнула пальцем у корч і сердито вимовила:
— Що, стара колодо, завмерла? Досить прикидатися глухою та немічною. Негайно дай мені відповідь, інакше я самому Князеві Пітьми скаргу подам, що ти порушуєш закон!
Віщунка злісно топнула ногою. Корч заскрипів, ніби розминав затерплі суглоби, й обернулася на Лісовицю.
— Невже сама Віщунка з Лисячої Нори завітала? Оце так гостя! Чому сердишся? Про який такий закон тлумачиш? — запитала вона з удаваною безвинністю, хоч відразу здогадалася, що відьма пронюхала про її угоду із Глібом.
— Звісно чому. Усякій дрібній погані, як от лісовикам чи водяникам, не за рангом втручатися в справи людей. Ви можете дощ наворожити або посуху наслати. А між людьми інтриги плести — на це вам зась.
— Ніяк не збагну, про що це ти. Я в людські справи зроду не втручалася, — заперечила Лісовиця.
— Ох ти, шишко гнила. Надумала мені брехати? Скажи, з якої такої радості ти королівському щеняті віддала заговорений скарб? Що він тобі дав натомість?
«А це вже не твого розуму справа», — подумала лісова бабуся, а вголос сказала:
— Таж він мене по всьому лісі, наче кінь, возив, за те й плату одержав.
— Ох, брешеш. Чи не занадто велика плата? — уїдливо запитала відьма.
— Якраз. Це у вашому відьмацькому племені заведено на душі людські полювати.
А нам, лісовикам, і на крижах повозитися — радість.
— Ну, дивися. Коли ти надумала мене навколо пальця обкрутити й сама принца до рук прибрати, тоді гляди, — пригрозила відьма.
— Куди мені з тобою змагатися! Сама подумай, хіба в мене вийшло б виманити душу в парубійка, коли це навіть тобі виявилося не під силу.
Дотеп Лісовиці боляче зачепив Віщунку. Не вистачало іще, щоб уся погань в окрузі плітку вал а про її невдачу! У відьмі з новою силою сколихнулася злість на королівського нащадка. Так, з його милості всі вирішать, що вона зовсім втратила силу.
— Ну, ну. Ти думай, з ким говориш, — вона сердито осадила Лісовицю. — Я все-таки відьма з діда-прадіда, а не лісовичиха яка. Думаєш, я не впоралася б із хлопчиськом? Я й не те можу. Просто я не сильно й намагалася роздобути його душу, — збрехала Віщунка.
— І я про це кажу. Куди мені з тобою змагатися, — з удаваною покорою вклонилася Лісовиця.
— Що правда, то правда, — зарозуміло вимовила Віщунка. — А тепер, якщо не хочеш нажити собі ворога, жваво розповідай, у чому секрет скарбу і як його відшукати.
— Чому ж не розповісти? Скарб може відшукати тільки той, у кого є чарівна монета, — сказала Лісовиця.
Відьма криво посміхнулася. Справа виявлялася куди простішою, ніж вона уявляла. Одного разу вона зуміла поцупити в хлопчиська гаманець. Чому б не повторити цей трюк іще раз? Віщунка уже міркувала, як спритніше потягти зачаровану монету, коли Лісовиця, ніби відповідаючи на її думки, сказала:
— Ми, лісовики, уміємо ховати скарби. Щоб на скарб який розбійник не поласився, ми навмисно монету заговорюємо. Її не можна вкрасти чи відняти. Тож не ображайся, коли що не так.
Із цими словами вона знову перетворилася на сухий корч. Віщунка спалахнула, зрозумівши, що над нею посміялися, але що користі говорити з порохнявим пеньком? Відьму побили її власного зброєю, хитрістю.