— Нехай кожний покладе сюди свою річ, — глухим від хвилювання голосом сказала Марика.
Ніби кидаючись у вир з головою, вона зняла браслет, що зберігала як пам’ять про циганське життя, і першою поклала його на ковадло. Поруч лягла шовкова носова хустка з вишитим у куті королівським гербом.
Гліб з неприхованою ворожістю уп’явся в Агнесу, що марно намагалася стягнути з пальця перстень. Юнак не сумнівався, що це всього лише виверт, щоб ухилитися від випробування.
— Що, не знімається? Шкода. Невже ми даремно тяглися в цю далечінь? — уїдливо посміхнувся Гліб.
Агнеса спалахнула, рвучко зірвала із себе капор і кинула його на ковадло. Від подуву полум’я свічки скажено затанцювало, ледь не згаснувши. Усі затамували подих, ніби згасла свічка означала щось більше, ніж недогарок із почорнілим ґнотиком. Наче малюсінький вогник уже не можна було запалити знову. Поступово свічка розгорілася. Тепер полум’я не коливалося, мов застигло. Буцім його намалював невідомий художник над запилюченим ковадлом.
Марика раптом зрозуміла, що зовсім не пам’ятає заклинання. У пам’яті спливали окремі слова на гортанній циганській мові, але вони не складалися в єдине ціле. І не дивно. Адже вона не заучувала їх, а тільки чула, як читала Варга. Тоді їй здавалося, що в них немає нічого складного і вони звучать так просто.
Минали хвилини. Чим більше Марика силкувалася згадати слова, тим вірніше вони від неї вислизали. А в глибинах свідомості, майже підсвідомо крутилась одна єдина думка: «Усе на краще, адже ворожити не можна». Дівчинка хотіла припинити ворожіння, але боялася. Засліплений ненавистю, Гліб не повірив би їй і вирішив, що вона вигороджує прийману матір.
— І що далі? — ніби відповідаючи на її побоювання, запитав Гліб.
У його голосі звучала неприкрита ворожість. Марика чітко відчула, як він змінився.
Ненависть випалювала його душу, і принц уже не був колишнім: добрим, чуйним і справедливим юнаком, готовим будь-коли прийти на допомогу. На коротку мить бажання повернути колишнього Гліба й подолати злість, яка захопила його, затьмарило в Мариці страх перед помстою духів. І вона почала говорити.
Гортанне мовлення легко й вільно злітало з її губ, але дівчинка не розуміла жодного слова. Це була не циганська, а якась невідома їй мова, та мова, що її знала тільки Варга, але ніколи не передавала людям. Марика, немов жила у двох особах: одна говорила, а інша слухала збоку. А може, вона зовсім перестала існувати, перетворилася на вібрацію звуків. Скороминущий подив пройшов, так само зник і острах. З кожним словом світ ніби віддалявся, залишаючи лише морок і застигле полум’я свічки.
Гліб і Агнеса, зціпенівши від страху, спостерігали, як по ковадлу загравою розлилося слабке світіння. Воно посилювалося, доки метал не нагрівся до червона. Кузня освітилася багряним сяйвом, і від цього пітьма за вікном згустилася.
У червоних відблисках обличчя Марики було безпристрасним, як маска, лише в зіницях тремтіли вогники свічки. Дівчинка, не мигаючи, дивилася перед собою, і все-таки погляд її блукав десь далеко.
«Як сліпа», — подумав Гліб, намагаючись скинути із себе липкий страх. Відсторонений, далекий від мирської марноти погляд був чужим на дитячому личку. Він лякав. Так не могла дивитися маленька дівчинка. У цьому було щось надприродне. Гліб згадав, що тільки один раз він бачив такий самий погляд, у старої циганки з варварським ім’ям Варга.
— Цілуй! — наказала Марика.
Загіпнотизовані магією заклинання, Гліб і Агнеса не відразу зрозуміли, що вона звертається до них.
— Цілуй! Безвинний вогонь не палить, — повторила дівчинка.
Вона ні словом, ні жестом не показала, кому саме адресований її наказ, та все-таки і Гліб, і Агнеса зрозуміли це без натяку. Герцогиня з жахом дивилася на розпечене ковадло.
Гліб здригнувся. Не хотілося б йому зараз виявитися на місці Агнеси. Втім, вона сама винна. Нічого було відмовлятися. Могла б із самого початку зізнатися й повернути гаманець. Остання краплина жалю до нещасної щезла. І раптом, на його подив, герцогиня пішла до ковадла.
«Що я роблю? Це божевілля», — думала Агнеса, зробивши перший крок. Кілька метрів до ковадла здалися їй завдовжки з милю. Ноги відмовлялися йти, але жінка придушила в собі бажання зупинитися. Бувають моменти, коли варто лише забаритися й дати собі можливість поміркувати, як уже неможливо зважитися на відчайдушний учинок. «Я збожеволіла. Будь що буде», — промайнуло в її голові.
Агнеса рвучко нахилилася й торкнулася ковадла губами. Розпечений на вигляд метал при дотику виявився холодним. Пройшло кілька хвилин, перш ніж жінка усвідомила, що вона пройшла випробування. Тепер, коли страх і хвилювання залишилися позаду, герцогиня раптом ослабла. Вона опустилася на коліна біля ковадла й заридала. Сльози текли по її щоках. Агнеса розуміла, що з боку виглядає смішно. Доросла жінка, яка плаче від радості, що вийшла переможницею в небезпечній грі, влаштованій підлітками.