— Що з нею?! — скрикнула Марика.
— Нічого страшного. Знепритомніла. По дорозі прийде до тями.
— Мій кінь витримає двох, а ти їдь слідом. Як опам’ятається, пересяде на свого коня, — запропонувала дівчинка, заскакуючи у сідло.
Гліб поклав Агнесу перед Марикою поперек сідла.
— Скачи! Я вас наздожену, — наказав він і перерізав повід.
Кінь рвонувся з місця, ніби тільки цього й чекав. Гліб спробував осідлати коня, та де там. Вітер дужчав. Він завивав, як розлючений звір, і поривами налітав на юнака, намагаючись збити його з ніг. Упряж ходила ходором, ніби була зроблена не з колод, а із патиків. Раптом щось тріснуло. Прогниле дерево не витримало, і поперечина переломилася.
Збожеволілі від страху коні металися з боку убік і хитали головами, намагаючись остаточно звільнитися. З їхніх губ злітала піна. Підступатися до тварин, що сказилися, було небезпечно. Вони могли затоптати. Поки Гліб примірявся, як до них підійти, один кінь скинув із себе залишки пута й, відчувши волю, з протяжним іржанням переможно став дибки. Слідом звільнився інший, і вони помчали геть, швидко зникнувши за сніжною завісою. Гліб у відчаї побіг слідом, викрикуючи ім’я свого скакуна, але, зробивши кілька кроків, нерішуче зупинився.
Вітер сплітав дощ і сніг у тугі струмені й хльостав ними самотню фігуру, захоплену посеред бурану. Попереду стояла мокра завіса, а позаду — занедбана кузня, яку люди й у добрий час обходили за версту.
Юнак розгубився, не знаючи, яке із двох лих обрати. Навіть якщо вийти на велику дорогу, у таку бурю на тракті навряд чи зустрінеш подорожніх. А кузня — це який не який дах над головою, тим більше, що до ночі ще далеко, і Марика напевне спорядить за ним людей.
Розсудивши так, Гліб повернув назад. Скрипнули дверні петлі, і двері самі собою повільно відчинилися. Дверний проріз зяяв, наче збирався поглинути кожного, хто шукає тут пристановища. У цьому було щось лиховісне. Гліб мимоволі відступив. На пам’ять негайно прийшла розповідь про мертвого коваля. Може, це були просто циганські казки, але йому не хотілося перевіряти, скільки в них домислу, а скільки правди. Він щільніше закутався в бавовняний плащ і швидко пішов крізь бурю геть від проклятого місця.
Загубивши лік часові, юнак прокладав шлях крізь негоду. Вітер скажено дув в обличчя, намагаючись зупинити його, але Гліб уперто йшов назустріч стихії, адже боявся, що варто звернути, і він втратить напрямок і зіб’ється з дороги. Ноги потопали в болоті.
Спочатку Гліб намагався обходити калюжі, але кілька разів провалившись по кісточку, пішов навпростець, не звертаючи уваги на сльоту.
Вечоріло, а Гліб усе кружляв пустирем, ніби якісь сили знущалися з нього, відводячи від сіл і селищ і спрямовуючи у найбезлюдніші місця. Нарешті вітер ущух і дощ скінчився, але тепер Глібові було байдуже. Одяг намок до нитки й більше не зберігав тепла. Плащ важким тягарем лежав на плечах, і довгі поли плуталися під ногами. Сили покидали його. Гліб ледве переставляв ноги, змагаючись з багнюкою, що засмоктувала, як трясовина.
І все-таки він уперто йшов: у русі залишалася надія, але з кожним кроком вона танула.
Раптом Гліб почув якийсь неясний звук. Він прислухався, і серце в нього радісно затріпотіло. Це був перелив дзвіночка. Звук наближався, поступово до нього додалися й інші: кінське фиркання й скрип коліс.
Втомлений подорожній поспішив на звук. Повз нього, метрів за сто проїхав віз.
— Постривайте! — крикнув Гліб, та окрик вийшов жалюгідним і ледве чутним.
Юнак із жахом зрозумів, що його не помітили. Віз віддалявся. Єдина дарована йому можливість урятуватися вислизала. Гліб був на грані розпачу, аж раптом провидіння зглянулося над ним. Як часто буває в житті: успіх для одного обертається невдачею для іншого. Віз труснуло, повело убік, і він перевернувся, потрапивши в яму, повну рідкої багнюки.
— Ох, щоб тебе! — лайнувся візник. — Це ти винен, Степку, лихоманка тебе бери! Якого дідька потяглися проти ночі? Дорогу, бач, як розвезло.
— Таж видіння мені було, — виправдувався хлоп’ячий голос.
— Видіння, — передражнив його візник. — Користі від твого видіння, як із блохи молока. Лозиною тебе мало гладив нижче спини, от і все видіння. І я, дурень старий, тебе послухав. Не інакше як нечистий поплутав. Ач віз як покрутило. Давай, виправляй.
Подорожніх було двоє: літній, але досить міцний чоловік і хлопчик підліток. Поки вони вовтузилися з возом, Гліб поспішив до них.
«Тільки б встигнути, доки вони не від’їхали», — як заклинання, повторював він. Люди, як і раніше, не зважали на нього, зайняті роботою. Колесо глибоко зав’язло в болоті. По коліна в бруді мандрівці намагалися визволити його, але марно. Робітники спітніли від натуги й зробили перерву. Степко розправив спину і раптом побачив самотню фігуру, що наближалася до них. У знесиленому, вкритому з голови до ніг брудом подорожньому важко було впізнати вельможного принца.