Гліб мимоволі всміхнувся з наївної радості хлопчика.
— Боже праведний! Невже це правда? — скрикнув дід і заметушився: — Як же так? А я, старий дурень, вашу милість змушував віз штовхати та ще й розбійником вилаяв. Пробачте старому, я й гадки не мав про таке.
Старий упав на коліна, але Гліб підняв його.
— Вам немає за що вибачатися. Ви мене врятували. Я вкрай заблукав, і якби не ви, не знаю, чи пережив би цю ніч. А тепер я дуже прошу, відвезіть мене в палац.
— Дороги сильно розмило. Небезпечно їхати проти ночі. Та й кінь утомився, — похитав головою старий.
— А чи можна в кого-небудь придбати коня? Як тільки приїдемо в палац, я за все заплачу. Мої батьки збожеволіють від занепокоєння, — сказав Гліб.
Дід подумав і махнув рукою:
— Ет, була не була! Степку, біжи-но, попроси в сусідів віслюка. Ми ж не щодня принців по палацах розвозимо!
Розділ 10
Сумовите полотно хмар, яке встеляло похмуре небо, прорвалося, і крізь дірку виглянули зірки. Надходила ніч, а в Лисячій Норі й не думали про спокій. Там ретельно готувалися до важливої події.
Віщунка вивертала скрині й носилася по печері в пошуках різних дрібниць. Вона дістала вихідну спідницю з тонкого сукна, оксамитову тілогрійку, що надягала тільки по святах, і новий мереживний чіпець. Причепурившись, відьма нагріла на вогні сковорідку й бризнула на неї водою. Водяні кульки, немов крапельки ртуті, застрибали й покотилися по розпеченій сковороді. Пошептавши закляття, Віщунка виплеснула воду на стіну печери. Тієї ж миті на кам’яній кладці з’явилося дзеркало, мутнувате й непоказне, але все-таки цілком придатне, щоб у нього дивитися.
— Прекрасно! — схвально сказала відьма, оглянувши себе з усіх боків.
— Угу, — підтакнув пугач. Йому нестерпно хотілося швидше полетіти на нічне полювання, але він ніяк не зважувався, доки господарка була в печері.
— Мож-ж-же бути, — прошипіла Змія.
— Тьху на тебе! Ніколи доброго слова не дочекаєшся, — прикрикнула на неї відьма.
Сьогодні вона не даремно чепурилася. Відьма збиралася побувати з візитом у самого Зоряного лицаря. Що не кажи, а нечасто доводиться спілкуватися з такими поважними особами. Колись вона й мріяти не могла, що він удостоїть її зустрічі. Але тепер відьма йшла не голіруч. Чарівний гаманець, прихований у затишному місці, надавав упевненості, що їй удасться домогтися якщо не дружби, то хоча б прихильності Зоряного лицаря.
Покінчивши з убранням, Віщунка кинула в дзеркало жменю піску, і воно зникло, знову оголивши кам’яну стіну.
Над землею зійшов щербатий місяць. Фаза повні завершилася. Могутність нічного красеня ослабла. У такі дні його вірний лицар і хоронитель скарбів не з’являвся на Землі й знайти його було непросто.
Зоряний лицар жив у замку, що кочує, збудованому на перламутровій хмарі. Із землі вона здавалася звичайнісінькою хмарою, і вітер ганяв її по небу разом з іншими хмаринами. Ніхто не знав напевно, де перебуває позахмарний замок, і ніхто не міг потривожити лицаря в його оселі. Однак Віщунка не даремно мала таке ім’я. Вона провідала, як проникнути в покої Зоряного лицаря.
Відьма вийшла з печери і попрямувала до розламу в скелях, звідки тоненькою цівкою текло джерельце. Вода стікала по камінню, і в неї, як нитка люрексу, впліталося місячне сяйво. Відьма співучо вимовила:
Вона схопила місячний промінчик двома пальцями, і він відокремився від води, ніби справді став матеріальним. Не марнуючи часу, Віщунка почала змотувати його, як звичайнісіньку пряжу. Світловий клубок усе більшав, аж доки в руках у старої не опинилася маленька подоба нічного світила. Відьма кинула клубок на землю, не випускаючи з рук нитки, і наказала:
Вказівний клубок неспішно рушив уперед. Він, як китайський ліхтарик, ширяв у повітрі над доріжкою, освітлюючи всі виступи та ями. Підібравши шлейф спідниці, відьма задріботіла слідом. Клубок котився усе швидше й швидше і раптом кометою пронісся над землею й розтанув, залишивши за собою лише ледь помітний світловий слід. Усе відбулося так стрімко, що відьма ледве не випустила кінець дороговказної нитки. На щастя, вона здогадалася намотати її на палець. Тепер Віщунка знала, де сьогодні знаходиться замок, що кочує. Залишалося тільки переміститися туди, куди показувала нитка. Як будь-яка відьма, Віщунка досконало володіла секретом переміщення. Не пройшло й двох секунд, як вона опинилася на березі круглого, мов накресленого циркулем озера. Тільки тоді стара наважилася випустити з пальців нитку.