На мить все освітилося яскравим спалахом, а коли світіння згасло, відьма побачила сходи, що починалися біля самої води й вели у небо. Щаблі були прозорими, ніби зробленими зі скла. Одні злегка світилися під місячним промінням. Інші були майже непомітні на тлі зоряного неба. Високо в піднебессі сходи закінчувалися аркою.
У Віщунки солодко забилося серце, адже їй досі не доводилося бувати в небесних палацах. Вона почовгала ногами, витираючи їх об траву, і стала підніматися. Зробивши кілька кроків, відьма зупинилася. Тільки тепер вона помітила, що в глибину озера пірнала точна копія кришталевих сходів, її дзеркальне відбиття.
Відьма опинилася по груди у воді, але не відчула вологи. Здивована, вона повернулася на берег. Сходи, що ведуть на дно озера, зникли, а інші, як і раніше, манливо тягайся вгору. Віщунка нахилилася й торкнулася долонею сходів, щоб переконатися у їх реальності, а потім знову почала сходження. Цього разу сходи знову повели її вниз.
— Що за напасть? — сердито буркнула відьма й почула чийсь сміх. Обернувшись, вона побачила русалку. Дівчина-риба лежала на воді, бовтаючи хвостом. Її голову прикрашав віночок з латаття, а пишні зелені коси розкуйовдила вода.
— Чого це ти зубоскалиш, тріска з косою? Краще б підказала, як до небесного маєтку Зоряного лицаря потрапити, — сердито мовила Віщунка.
— І не мрій. Тобі туди не піднятися. Для таких як ти туди хід закритий, — сказала русалка.
— Та невже! Якийсь оселедець мені вказувати буде, — огризнулася відьма. — Я правила знаю. Перед ким з’явиться палац Зоряного лицаря, тому призначено зустріти його хазяїна.
— Можна подумати, тобі палац сам собою з’явився, — посміхнулася русалка.
— Ні, адже це тільки дурням щастить, а я всього своїм розумом досягаю, — єхидно мовила Віщунка й суворо додала: — А раз я палац знайшла, виходить, право маю.
— Якщо хочеш подивитися, який позахмарний замок — будь ласка. Спускайся, і я влаштую тобі екскурсію. Під водою знаходиться його точна копія. А хазяїн не стане витрачати час на всяку погань, — презирливо фиркнула зеленоволоса дівчина.
— Від погані чую! Це ми ще подивимося, стане чи не стане. У мене до нього справа є, штучка заповітна, котра йому потрібна.
— Що за штучка? — з цікавістю запитала русалка.
— Не твого риб’ячого розуму справа. Про це я тільки йому самому розповім, — рішуче заявила Віщунка.
— Гаразд, тоді не ображайся. Почекай біля сходів. Якщо він захоче, то сам до тебе зійде. Забагато честі тебе в небесному палаці приймати. Таких, як ти, він далі порога не пускає, — промовила русалка, махнула хвостом і зникла в темній глибині.
Відьма сердито зійшла на берег. Такого прийому вона не очікувала. Зустріч із нахабною дівкою роздратувала стару. Русалка могла б поводитися шанобливіше, адже й сама не надто важлива птаха. Стара була впевнена, що лицар зрадіє, коли дізнається, який подарунок вона йому приготувала. А тоді вже вона не упустить можливості наскаржитися на нестерпну русалку. Але заковика була в тім, що Віщунка не знала, як стати перед світлі очі.
Зненацька з арки на вершині сходів полився потік світла, немов хтось відчинив двері в небеса. У сяйві з’явився лицар на незмінному білому коні. Збруя світилися в ночі, забороло було опущене. Лицар направив на відьму спис і сказав:
— У тебе повинна бути по-справжньому вагома причина, щоб насмілитися мене потривожити.
Побачивши спрямоване на неї вогненне вістря, Віщунка мимоволі знітилася. Вона улесливо закивала й поспішно промовила:
— Ой, вагома, панотче.
— Думай, з ким говориш. Я тобі не панотець, — суворо поставив її на місце лицар.
— Винувата. Це я не через нахабність, а від хвилювання. Адже я прийшла вам гарну послугу зробити.
— Ти мені послугу? Це цікаво, — лицар розреготався, і дорогий плюмаж на його шоломі заколивався.
Відьма прийняла це за гарний знак і, підбадьорена, продовжувала:
— Це стосується королівського сина, який тобі заборгував дещо. Як усе пустити на самоплив, то він, чого доброго, гаманець відшукає. Я можу йому завадити, тільки ви не забудьте моєї послуги.