На жаль, щастя від насолоди скачкою тривало недовго. Чим ближче вона під’їжджала до палацу, тим гостріше перед нею поставало питання: що сказати Глібу, якщо він запитає, звідки в неї узявся гаманець?
Марика знову й знову подумки переживала сцену ворожіння в кузні й розуміла, що Агнеса невинна. Людина може обдурити людину, але нікому зі смертних не дано обдурити духа вогню. Може, чаклунський сон герцогині й поява гаманця якось пов’язані? Раптом вона довідалася, хто його вкрав, і її за це приспали? Виходить, злодій, і підкинув викрадену річ!
Дівчинка навіть не підозрювала, як близько вона підійшла до розгадки таємниці. Втім, зараз її більше турбувало, як переконати Гліба в невинності Агнеси. Якщо навіть вона сама засумнівалася в чесності мачухи, то він і поготів не повірить її доводам.
Раптом вона все зрозуміла. Сама доля підказувала їй рішення: гаманець треба непомітно підкинути. Тільки-но Гліб поверне його Зоряному лицареві, він відразу заспокоїться, й дівчинка зможе йому все пояснити.
Розділ 12
Блякле, сіре небо здавалося невипраним, ніби вчорашній дощ лише намочив його, порозвозивши бруд, а осінь так і вивісила над містом на просушку. Наближався південь, а в кімнатах палацу все ще панували сутінки.
Напередодні дід Михай і Степко привезли принца додому аж після півночі. Виснажений нелегкими пригодами, Гліб прокинувся пізно, і його негайно обступили тривожні спогади вчорашнього дня. Він сподівався ворожінням змусити Агнесу повернути гаманець. Але якщо герцогиня невинна, то єдина надія відшукати зниклу річ обірвалася. Може, Зоряний лицар посміявся з нього, а може, помилився, адже Марика не могла взяти злощасного гаманця.
«Цікаво, як вони з Агнесою дісталися домівки? Потрібно буде послати гінця й довідатися, чи все гаразд», — мигцем подумав він.
Майбутнє уявлялося в найпохмуріших тонах, і все-таки необхідно було робити вигляд, що все добре. Спадкоємець престолу не мав права розкисати й виказувати свою слабість. Насамперед слід було віддячити вчорашнім рятівникам.
Діда Михая і Степка поклали в кімнаті для гостей, але від збентеження вони не заплющували очей майже до самого ранку. Все навколо здавалося дивовижним. Їм хотілося якомога краще роздивитися й запам’ятати оздоблення палацових хоромів, щоб потім було що розповісти допитливим сусідам.
Вранці гостям прямо в кімнату подали поживний сніданок, а потім чоловік, одягнений в розшиту золотом ліврею, попросив їх йти за ним. Спочатку дід Михай вирішив, що це поважний пан. Він навіть не міг уявити, щоб простий слуга в будній день чепурився, наче франт. Не сміючи запитати, куди їх ведуть, вони з онуком покірно тяглися слідом. Степко то заглядався на дивовижні пам’ятники, то, задерши голову, розглядав стелі, прикрашені ліпниною й розписом, і дідові Михаю доводилося раз у раз осмикувати онука, щоб той часом нічого не розбив.
— Не витріщайся. Що про тебе люди подумають? Ніби ти в житті нічого не бачив, — сердито шепотів він.
— А де ж я міг побачити таку красу, може, в нашому хліві? — відмахувався Степко. Нарешті вони зупинилися біля високих білих дверей, прикрашених золотим різьбленням.
Слуга велів їм почекати й пішов доповідати.
— Куди це нас привели? — заклопотано запитав старий. Але цієї миті двері відчинилися, і знайомий слуга оголосив:
— Його Величність чекає на вас.
— Хто?! Невже сам? — ойкнув дід Михай, і вони зі Степком не встигли отямитися, як опинилися віч-на-віч із королем.
Дід Михай негайно кинувся на підлогу, а Степко від подиву аж закляк.
— Вклонися, дурню, — сердито прошепотів старий і для наочності вдарив онука по ногах, щоб той здогадався схилити коліна. Раптом монарх розсердиться на хлоп’я за нечемність? Але король усміхнувся по-дружньому і сказав:
— Встаньте. Не потрібно церемоній. Ви врятували мого сина, і я ваш боржник. Просіть, і я виконаю будь-яке ваше бажання.
— Але нам нічого не потрібно, Ваша Величносте. Хата є, дровами запаслися. Грибів, ягід на зиму заготували, — ніяково мовив дід Михай.
— Так вже нічого й не треба? — здивувався король.
— Хіба тільки нової соломи на дах. Бо наша прогнила, хай її грець, — сказав дід і зціпенів від своєї нахабності: до короля із гнилою соломою лізти, але раптом уперед виступив Степко: