Передчуття, що Степко зустрівся йому не випадково, переросло у впевненість. Гліб відчув азарт. От він — його шанс на успіх. Якщо хлопчик каже правду, то він підкаже, де шукати заповітний гаманець, і з кошмаром скінчиться. Однак Гліб не наважувався довірити свою таємницю першому стрічному. Виказуючи обережність, він якомога байдужіше запитав:
— А ти міг би знайти для мене одну річ?
— Тільки накажіть. Вщент розіб’юсь, а знайду. А що за річ?
— Гаманець.
— А навіщо його шукати, коли він у вас на поясі висить? — здивувався хлопчина.
— Не цей, а інший. Розумієш, він насправді не мій. Мені його дали на якийсь час, — знітившись сказав Гліб.
— Тоді навіть не знаю, як його шукати? Гаманців же в світі уйма, — спантеличено відказав Степко.
— Той гаманець не зовсім звичайний, — ухильно сказав Гліб.
— Як це? — не зрозумів Степко.
— Ну, він наділений певною силою.
— Якою?
— Він чарівний, — розсердившись на нетямущість хлопчика, роздратовано відповів Гліб.
— Справді чарівний? — не повірив Степко і, перехрестившись, додав: — Я спробую. Але не знаю, чи в мене вийде. Чарівні речі мені шукати не доводилося. Який він, цей гаманець?
— Синій, оксамитовий, і на ньому вишитий срібний герб.
— Чий герб? Невже якогось мага? Хіба в них бувають герби? — допитувався той.
— Ти занадто цікавий, — невдоволено відказав Гліб, який не до зайвої відвертості.
— Та ж я не заради цікавості запитую. Як же мені річ шукати, коли я її ніколи не бачив і навіть не знаю, хто її справжній власник, — ображено мовив парубійко.
У його словах була правда. Гліб і сам розумів, що ставив перед хлопчиком непосильне завдання. Якщо вже він попросив у Степка допомоги, слід було йому довіритися.
— Заприсягни, що жодна жива душа не довідається про те, що я тобі зараз скажу, — наказав він.
— Ось тобі хрест, буду мовчати, як риба, — перехрестився Степко.
— Добре, якщо так. Бовкнеш комусь, нарікай на себе, — застеріг його Гліб і сказав: — Цей гаманець належить Зоряному лицареві. Він не чарівник, але й не людина. Він черпає сили в місячній магії і живе вже багато століть. Так вже сталося, що мені на якийсь час дали його гаманець, а тепер хазяїн вимагає свою річ назад. Але гаманець украли, і я не знаю, де його шукати.
— Он як. Не знаю, чи вийде в мене, але я буду намагатися щосили, — пообіцяв Степко.
Він заплющив очі й спробував налаштуватися на видіння, але відповідальність, що звалилася на нього, не давала хлопчикові зосередитися. Перед ним блимали безладні яскраві плями, і нічого більше. Від досади в Степка на віях виступили сльози, і він, розплющивши очі, змахнув їх рукавом.
— Щось не виходить у мене, — зітхнув хлопчик.
Йому було гірко, що принц може подумати, ніби він останній брехун і хвалько.
Гліб закрив обличчя руками і довго сидів мовчки. Невже він помилився, і поява цього хлопчика простий збіг? Дарма він сподівався, що все розв’яжеться так просто. У його житті не було легких виходів. Гліб хотів було відіслати Степка, але, побачивши, як той засмутився, передумав.
— Ти не знаєш усього. Слухай.
Принц почав розповідати легенду про Зоряного лицаря. Спочатку Степко слухав із широко розкритими очима, а потім стулив вії. Якоїсь миті Гліб подумав, що парубійко заснув, але той раптом заговорив:
— Бачу багато води. Ніч, і місяць у воді купається. Три зірки. Поле синє, а на ньому три зірки.
— Це вишитий на гаманці герб, — прошепотів Гліб, боячись злякати видіння. — А де сам гаманець? Ти бачиш його?
— Багаті покої, як у палаці.
— Там хто-небудь є? — схвильовано запитав Гліб.
Степко помовчав якийсь час, а потім упевнено сказав:
— Дівчисько чорняве.
— Дівчисько? — перепитав Гліб, подавшись уперед.
— Так, років десяти. Чорняве. Гарне, наче лялька. В рожевій шубчині з білим пухом. Гаманець у неї за пазухою.
— Ні! — скрикнув Гліб.
Від вигуку Степко вийшов із трансу.
— Цього не може бути! Ти помилився, — схвильовано сказав Гліб.
— Ні, помилки немає. Я точно бачив, — наполягав Степко.
— Гаразд. Іди. Ти вільний. Мені треба їхати, — сказав Гліб, жестом наказавши хлопчикові піти.
Степко понуро побрів до виходу з покірністю відданого собаки. Він бачив, що принц чимсь сильно занепокоєний, і не знав, як йому допомогти. Біля дверей він озирнувся й тихо сказав:
— Не журіться. Може, я й справді помилився. Я ж кажу, раз на раз не випадає. Мені ще вчитися потрібно.