— Ти принесла гаманець? — з місця в кар’єр запитав він.
Питання застало Марику зненацька. Звідки Гліб довідався? Чи часом не помітив він, як вона лазила в шафу? Навряд чи. Може, запитав просто так? Або він про щось знає й підозрює Агнесу? Не знайшовши слів для відповіді, дівчинка мовчки похитала головою.
— Ні? — здивовано перепитав Гліб, перекладаючи її жест на людську мову.
Юнак помітив, що Марика розгубилася. Вона явно щось приховувала. Підозри знову, наче швидкі павуки, стали плести в його душі липке павутиння. Нарешті Марика отямилася й луною повторила:
— Ні… Але я подумала, може, ніхто гаманця не крав?
— Тобто, як це не крав? — сторопів принц.
— Ну, може, ти випадково запхав його в кишеню і забув? Він лежить собі, а ти його не помічаєш.
— Хіба я сліпий? — почав дратуватися Гліб.
— Але ж із чарівними речами всяке буває. Іноді здається, що їх нема, а вони є, — не вміючи брехати, дівчинка усе більше заплутувалася, але вчасно знайшла останній аргумент: — До того ж, як ти міг його побачити? Адже, ти вже давно не носиш старої куртки.
— Що користі в ній шукати? Я ношу гаманець не в кишені, а на поясі.
— Може, і немає користі, а може, і є. З чарівними речами ніколи не вгадаєш, — наполегливо повторила Марика, хапаючись за непередбачуваність магічних артефактів, як за рятівну соломинку.
— Гаразд, якщо ти хочеш, то я подивлюся, — погодився Гліб.
Він відчинив шафу й відразу ж помітив, що одяг на вішалках зрушений. Стара куртка висіла так, буцім її недавно діставали. Гліб не сумнівався, що знайде гаманець, ще до того, як оглянув кишені, і не помилився. Дивлячись на срібний герб, вишитий на синьому оксамиті, він не радів знахідці.
Виходить, і Зоряний лицар, і Степко казали правду, гаманець приховувала Марика. Але навіщо? Чому вона підкинула його потайки, а не віддала в руки? Для чого затіяла ворожіння в кузні й увесь час робила вигляд, наче нічого не знає?
— Знайшов? Я ж казала! — збуджено скрикнула Марика, але помітивши дивний вираз на обличчі Гліба, запитала: — Ти не радий?
— Я хочу, щоб ти познайомилася з моїм новим пажем, — замість відповіді сказав Гліб. Голос його звучав спокійно й безпристрасно, хоча душа рвалася від болю: «Якщо навіть вона бреше, то кому ж тоді вірити?!»
Новий слуга більше нагадував селянського хлопчиська, ніж придворного пажа. Його широке веснянкувате обличчя було обвітреним і засмаглим, як у всякого, кому доводиться постійно працювати на свіжому повітрі. У новому витонченому одязі він явно почувався незатишно. Вузький сюртук незвично стесав рухи, і хлопчик поводився так скуто, ніби щомиті боявся ненароком щось перекинути.
Марика пригадала, як ще недавно сама вперше потрапила в палац, у суворі рамки придворного етикету. Між нею й цим хлопчиком було багато спільного, і все-таки вона прийняла його насторожено. Хто він такий? Чим заслужив прихильність Гліба?
— Викликали? — запитав парубійко, ніяково вклоняючись.
— Так. Я хочу познайомити тебе з герцогинею Марикою, — сказав Гліб.
Степко озирнувся й застиг від подиву. Перед ним стояла дівчинка з недавнього видіння. Він одразу впізнав її, хоч вона була не в рожевій шубці, а в красивій оксамитовій сукні з великим мереживним коміром. Вона не була схожа на тутешніх мешканців. Смаглява, кароока, із блискучими, чорними кучерями, що розтріпалися по плечах, дівчинка нагадувала заморську принцесу. Ніколи в житті Степкові не доводилося бачити такої гарної дівчинки. Не в силах відвести погляду, хлопчик стояв і витріщався на незнайомку, доки не згадав, що треба вклонитися.
— Це Степан. Він буде служити в мене і разом зі мною навчатиметься, — відрекомендував Гліб хлопчика.
Степко зашарівся, із вдячністю відзначивши, як шанобливо принц назвав його при незнайомці. Зате Марику неприємно вразили слова Гліба. Вона й не підозрювала, що може ревнувати, але зараз це почуття слизькою змією ворухнулося в грудях. За які заслуги цей хлопчисько завжди буде поруч із Глібом? Чим він кращий за інших?
Немов почувши її мовчазне питання, Гліб сказав:
— Учора я збився з дороги, а Степко з дідом мене підібрали й привезли додому. Якби не вони, не знаю, як я пережив би цю ніч.
Розум підказував Мариці, що потрібно бути вдячною цьому незнайомому хлопчикові. Але ревнощі, що оселилися в душі, нашіптували, що Гліба доведеться ділити. Останнім часом він і без того віддалився, а тепер, коли в нього з’явився новий друг, він і поготів забуде про неї. Дівчинці хотілося, щоб Гліб, як раніше, поділяв з нею свою радість і сум. Хіба вона не заслуговувала на це? Адже удвох вони пройшли через стільки випробувань, і раптом, як сніг на голову, з’явився якийсь самозванець, щоб зайняти її місце. І все завдяки тому, що вчора опинився в потрібному місці. Де справедливість?