— Не хитра справа за добру платню подорожнього підвезти, — посміхнулася Марика і зміряла нового знайомця зневажливим поглядом.
— Чим тобі не догодив Степан? — холодно запитав Гліб.
— А чого він на мене витріщається? — питанням на питання відповіла Марика й навмисно вп’ялася Степкові просто у вічі, навіть не намагаючись приховати ворожості.
Хлопчик відвів погляд. Марика тріумфально посміхнулася. Це була маленька, але все-таки перемога. Вона мала намір боротися за Гліба до кінця й не збиралася поступатися ним. Захоплена ревнощами, вона не помітила похмурого настрою свого кумира. В той час, як на серці в Гліба було важко, як ніколи. Він сподівався, що з поверненням гаманця всі нещастя залишаться в минулому, але доля завдала йому нового, особливо болючого удару, адже ніщо так не ранить, як зрадництво найближчих людей.
— Гаманець був у неї? — звернувся Гліб до Степка.
Хлопчик, що ніяковів у присутності маленької герцогині, мовчки кивнув. Слова Гліба пролунали для Марики як грім серед ясного неба. Вона гарячково намагалася збагнути, звідки хлопчисько міг дізнатися про гаманець, але не знаходила пояснень.
— Неправда! Навіщо йому віриш? — скрикнула вона.
— Степан бачив у тебе гаманець, перш ніж ти його підкинула. Не відмовляйся. Буде краще, якщо ти розповіси правду, — запропонував Гліб.
Марику наче хтось холодною водою облив. Он воно що! Цей нахабний, веснянкуватий пройдисвіт підглядав за нею й бачив, як вона сховала гаманець. Він навмисно розповів про все Глібу, аби посіяти між ними ворожнечу. Марика більше не могла стримувати своїх почуттів. Вишукані манери «юної герцогині» разом вивітрилися. Ворожість до Степка неприборканим смерчем вирвалася назовні, і дівчинка, як дика кішка, кинулася на несподіваного ворога:
— Брехлива собака! Та хоч гавкає, але не кусає, а ти набагато гірший за неї. Нехай у тебе поганий язик відсохне, пес смердючий. Добре було підглядати? Щоб тобі повилазило. Тьху!
Степка приголомшила така промова. Він і не думав, що при дворі вміють так сваритися.
За вмінням лаятися це дівчисько випередило б будь-яку вуличну перекупку.
— Я не підглядав, — виправдовувався хлопчик, та Марика його не слухала.
— Хіба не бачиш, що він хоче між нами ворожнечу вчинити? — рвучко звернулася вона до Гліба, схопивши його за руку. Дівчинка шукала в цьому дотику підтримки, але юнак мовчки вивільнився. Жест говорив сам за себе. Марика зрозуміла, що програла.
— Виходить, я для тебе ніхто? Тепер він тобі друг? — блиснувши очима, запитала вона.
— Я не міняю старих друзів на нових. Ти сама винна в тому, що між нами немає колишньої довіри. Ніхто за тобою не підглядав. Степан володіє даром ясновидця. Він пророкував, що гаманець у тебе ще до того, як ти приїхала до палацу. Чесно кажучи, я йому не повірив. Так що зізнавайся, що ти від мене приховуєш?
У голосі Гліба не було звичайної теплоти. Марика й не припускала, що він може бути таким черствим і незворушним. Можливо, правитель повинен говорити так зі своїми підданими, але не з подругою, котра не раз доводила, що ладна життя за нього віддати.
— Гаманець у тебе. Чого ти від мене хочеш? — з викликом запитала дівчинка.
— Правди.
Марика гірко всміхнулася. Невже їй потрібно виправдовуватися після всього, що вони пережили разом? Уже коли з нею він поводиться, як із чужою, то як же поставиться до Агнеси, коли довідається, де знайшовся злощасний гаманець!
— У тебе душа глуха й сліпа. Нічого тобі не скажу. Думай, як знаєш, — крикнула вона й, голосно ляснувши дверима, вибігла з кімнати.
— Але скажена, — чи то з подивом, чи то із захватом промовив Степко.
— В ім’я чого вона бреше? І що приховує? — задумливо сказав Гліб.
Розділ 14
Вітер, замкнений у кам’яному лабіринті міста, з люттю носився вулицями, наче шукав вихід на волю. Він підхоплював із бруківки пожовкле листя, зухвало піднімав спідниці паннам, зривав капелюхи з чоловіків. Одних він штовхав у спину й швидше гнав уперед, інших зіштовхував з дороги, ніби не хотів пускати далі.
Змагаючись із вітром, по вулиці скакала маленька вершниця. Перехожі кидалися убік, з подивом дивлячись на гарно вбрану дівчинку, що мчить верхи на неосідланому коні, але вона не зважала на чужі погляди. Вітер дув їй в обличчя й куйовдив волосся. Пришпорюючи коня, Марика мчалася геть від палацу. Ревнощі й образа сплелися в її душі в тугий вузол. По щоках текли крижані потоки сліз. А в голові нав’язливо вертілося питання: невже вона назавжди втратила Гліба?