Розділ 16
Пастка замкнулася.
Десь там, розчинившись у мороці ночі, чекав мертвий коваль. Він був незримим, але його близькість виразно відчувалася по затхлому духові цвілі, яким тхнуло з вулиці. Дівчинка безтямно позадкувала в кузню, шукаючи порятунку там, де його не могло бути.
На мить біля дверей згустилася суцільна темрява. Прибулець загородив собою весь дверний прохід. Трохи забарившись, він увійшов усередину. Приміщення наповнилося смородом. Світло полум’я вихопило з мороку велетенську фігуру, і очі в Марики збільшилися від жаху.
Господар кузні виявився справжнім гігантом. Неприродно маленька голова тулилася на широченних плечах, як химерний наріст. Густе волосся падало на низьке чоло, позбавлене здатності думати. Ручиська, схожі на два молоти, звисали до колін. Відблиски вогню грали на поритому віспою обличчі й відбивалися в зіницях. Здавалося, з-під насуплених, рунистих брів поблискують не очі, а тліючі вуглини.
— Я чекав на тебе, — хрипко мовив незнайомець.
Його голос пролунав глухо, як із порожньої діжки. Велетень показав пальцем на окраєць хліба й сіль на ковадлі.
— Це ти принесла?
Марика мовчала. Відмовлятися було марно. Ось вона, запізніла розплата за ворожіння і за те, що вона порушила заборону. Рука несвідомо потягнулася туди, де колись висів оберіг, та амулета не було.
«Догралася, — скрушно подумала дівчинка. — Попереджала ж Варга, щоб я трималася подалі від чаклунства. Навіщо я не послухала, пуста голова?!»
Шкодувати запізно, а порятунку чекати даремно. Мариці раптом запекло схотілося побачити світ удень: строкату юрбу на базарному майдані, балаганчик артистів, моторних вуличних хлопчаків, що снують поміж рядами. Чомусь згадалося, як один із них перекинув кошика з яблуками, а дісталося помилково їй, так що вуха потім порозпухали і довго боліли. Невже в неї більше нічого цього не буде? Хіба може життя закінчитися так несподівано?
Велетень зробив крок уперед. Марика хутко відскочила, схопивши першу ліпшу залізяку, що потрапила їй до рук, немов сподівалася такою сміховинною зброєю зупинити монстра.
— Ти боїшся мене? — у голосі коваля звучав щирий подив. Він похитав головою: — Ти не повинна боятися. Я твій слуга.
Велетень ударив себе кулачиськом у груди, наче хотів у такий спосіб довести правдивість своїх слів.
— Що? — перепитала Марика, гадаючи, що їй усе це причулося.
— Я служитиму тобі. Хто дасть мені хліб-сіль, той мене звільнить. Так сказав Перевізник. Приязні слова у вустах моторошної примари звучали дуже незвичайно. Марика не вірила в його добрі наміри й була напоготові.
— Хто такий Перевізник? — поцікавилася дівчинка.
— Він перевозить людей.
— Куди?
— У країну мертвих, через Лету, ріку забуття. А мене не взяв. Каже, що багато зла скоїв. Важко тут. Утомився я. Спокою хочу. Добре, що ти прийшла звільнити мене.
Марика зніяковіла. Якщо коваль дізнається, що вона принесла хліб із сіллю зовсім не для нього, то чого доброго розсердиться, і тоді їй буде непереливки. А може, спробувати його обдурити?
Бачачи, що дівчинка мовчить, коваль забурмотів:
— Ти звільниш мене. Так сказав Перевізник. Ти мені дала хліб-сіль. Я чекав. Довго чекав. Він заглядав їй у вічі, благально зсутуливши широчезні плечі й переступаючи із ноги на ногу. Принижена поза зовсім не в’язалася із лиховісним виглядом і велетенським зростом прохача. Коваль виглядав безглуздо, але саме тому в Мариці ворухнулося співчуття до монстра. Жалість прогнала страх, але зробила обман неможливим.
— Я прийшла забрати капор, — зізналася дівчинка. — Віддай мені його, і я буду молити Перевізника, щоб він узяв тебе із собою.
Гігант похитав головою:
— Не знаю, про що ти просиш. Не було капора. Хліб був і сіль, і свічка.
— Але ж це ти напустив чари на мою прийману маму?
— Я коваль, а не чаклун.
— Чому ж тоді герцогиня спить? — у розпачі запитала Марика. — Віщунка сказала, що…
Дівчинка зупинилася на півслові. Вона раптом зрозуміла, що не випадково блукала по лісі й потрапила в кузню. Це все підступи хитрої відьми! Віщунка навмисно відправила її на поталу ковалеві. Стара карга й не припускала, що її план може схибити. Дівчинка подивилася на страшного хазяїна кузні іншими очима. Невже це можливо, щоб страшний ворог став союзником?
— Що треба робити, щоб Перевізник взяв тебе з собою?
— Я вмер без каяття. Спершу вислухай мою сповідь. Важко жити з таким тягарем, сказав коваль і почав оповідання.