Давно це сталося. Що було, то загуло. Хто жив, той у землю пішов. Та не всі гріхи відпущені, не всі борги сплачені. З’явився в тутешніх краях мандрівник, каліка подорожній. Голий, босий, лахміття латане-перелатане, — а як зачне розповідати, заслухаєшся. Про країни, де закони влаштовані так, щоб народ жив щасливо. Про дурних і мудрих правителів.
Спочатку люди його казки для забави слухали, але потім стали замислюватися. Може, світ улаштований неправильно? Може, його треба по іншому скроїти? Почали до старця за порадами ходити. А в нього на всяке питання нова байка, а порада одна: чиніть добро, і воно вам повернеться.
Де дума, там і смута. Став люд нарікати на своє життя-буття, а каліку поважати більше, ніж монарха. Якому правителеві таке сподобається? Схопили старця й засудили до страти.
Настав призначений день, а в ката сокира зникла. Перенесли страту. Не голіруч же таку справу вершити. Пішли до ковалів, а ті всією гільдією змовилися не кувати сокири для ката.
Тут я й зметикував, що на цьому можна непогано заробити, і сказав, що роботу таємно зроблю, коли на ціні зійдемося. Зійшлися. Викував я сокиру, та от біда: кат навідріз відмовився байкареві голову рубати. Люд радіє. Монарх зубами скрипить. Посилають за мною: чи не освою нове ремесло. Чому ж не освоїти, коли заплатять? Під маскою все рівно, обличчя не видно.
Відтоді пішло-поїхало: спочатку каліка, потім керівник гільдії ковалів і колишній кат. Багато людей через мої руки пройшло. За нову роботу платили значно краще, ніж за ковальське ремесло, але я кузню не закривав, аби прикриття було. Та шила в мішку не приховаєш. Дізнався народ, хто на пласі голови рубає. Дали мені прізвисько — Кривава Сокира. Кузню стороною обминати стали, замовлень більше ніхто не приносив. Але мені було байдуже. Я й так мав досхочу золота.
Однак засіла в мені люта образа. Почав я всім мстити. Хто на мене косо подивиться, я на того — скаргу, а там кривдник до мене в руки потрапляє. Якось забрав я хлоп’я, що мене на вулиці обізвало. Його мати у мене в ногах повзала, вибачення просила. Пам’ятаю, штовхнув я її й наказав забиратися геть. Мовляв, раніше слід було сина виховувати. Вона-бо й напророкувала, що здохну я один, у рові, і ніхто мені води не подасть.
Її слова справдилися. Якось стало мені зле. Впав я на дорозі, а всі мимо йдуть. Ніхто руки не простягне, та ще кожний плює в мій бік. Я й золото обіцяв тому, хто допоможе, але ніхто не спокусився. Ось так все й закінчилося. Багатства зібрав незліченні, а помер у рові. Відтоді й ходжу неприкаяний. Не приймає мене матінка земля. Багато років муки терплю. Перед очима завжди стоять обличчя тих, кого я стратив, а пророцтво тієї жінки не зникає.
Коваль закінчив оповідання й важко зітхнув:
— Душить мене неправедно зароблене золото. Звільни. Тільки тобі це під силу. Я покажу, де заритий скарб. Відкопай його та роздай бідним людям. Тоді я заспокоюся.
— Добре, — легко погодилася дівчинка.
Така робота була їй до вподоби. Чи може бути краще: і ковалеві допомогти, і бідним людям добру справу зробити.
Коваль указав місце біля ковадла.
— Ось тут воно й заховане.
Марика роздивлялась довкола в пошуках лопати або шуфлі, але в кузні нічого придатного для риття не було.
— А копати ж чим? — запитала вона.
— За старих часів я б тобі в мить викував. А тепер я тільки й можу, що подорожніх лякати, — розвів руками хазяїн кузні.
Робити нічого. Спорудивши зі знайденої залізяки щось схоже на сапу, дівчинка збиралася вже копати, аж раптом коваль її зупинив:
— Постривай! Я мушу тебе застерегти. Це золото прокляте. Хто почне копати, той повинен дати обітницю мовчання. Не стерпиш і до кінця роботи бодай слівце вимовиш, прокляття перейде на тебе. Ти, як і я, будеш вічно бродити біля кузні, ні жива, ні мертва. Люди стануть боятися тебе, а земля не прийме.
Дівчинка здригнулася від почутого, але все-таки впевнено сказала:
— Я не з балакучих. Зумію помовчати.
— Є ще одна умова, — зізнався коваль. — Викопати скарб можна тільки вночі. Якщо до перших півнів не впораєшся, доведеться на другий день опівночі роботу закінчувати. Чи захочеш ти тепер мені допомогти?
— А якщо відмовлюся, невже ти мене звідси живою і непошкодженою відпустиш? — запитала Марика.
Коваль задумався. Серце дівчинки часто забилося. Загрозливе, важке мовчання віщувало біду, але вона не виказала свого страху.
— Коли хочеш, іди, — нарешті видихнув коваль. Він відступив убік, пропускаючи дівчинку до дверей, і додав: — На мені й без того багато загублених душ.