Велетень стояв, зсутуливши плечі й похнюпивши голову. У його згорбленій постаті було стільки приреченості, що Мариці стало дійсно шкода його. Колишній кат справді довів, що очистився від минулих гріхів. У його знівеченій душі не залишилося місця для помсти. Він заслужив відпущення.
— Я роздам золото бідним і допоможу тобі, — твердо заявила дівчинка.
Вона не знала, скільки часу залишилося до світанку і як довго їй доведеться добиратися до скарбу, тому щодуху заходилася працювати. Від саморобної лопати було мало пуття, тому дівчинка розпушувала нею землю, а потім вичерпувала її пригорщами. Та незважаючи на всі зусилля, справа просувалася дуже повільно. Руки в дівчинки утомилися й боліли, але вона знала, якою важливою є кожна хвилина, тому вперто продовжувала копати.
Нарешті лопата вдарилася об щось тверде. Марика ледь не скрикнула від радості, але вчасно згадала, що слід тримати рот на замку.
Зненацька коваль прислухався й сказав:
— Чуєш, півні закукурікали.
Марика не додала значення його словам. Вона нічого не чула. Хіба простим людським вухом почуєш крик птаха за багато верст? Але раптом сталося щось жахливе: яма, котру вона так тяжко рила, стала засипатися сама собою. Всі зусилля Марики зійшли нанівець.
— Не хвилюйся. Так треба. З першими півнями скарб закривається, щоб його ніхто не побачив. Завтра опівночі все повернеться на свої місця. А тепер мені вже час іти. Пам’ятай про обітницю мовчання. І щоб жодного слівця.
Розділ 17
Цієї ночі Гліб не спав. Він стояв на балконі, що виходив у парк, і, вдивляючись у темряву, нетерпляче смикав у руках чарівний гаманець. Відчуття теплого оксамиту в долонях створювало ілюзію спокою, але Гліб не міг бути по-справжньому спокійний доти, доки не викреслить чаклунство зі свого життя й не поверне Зоряному лицареві борг.
Минулий день був надзвичайно довгим. У Гліба був час багато про що подумати і багато що переоцінити. За ці нескінченні години він пережив стільки, скільки інший не переживе за цілий рік. Дізнавшись про підступництво Марики, принц почував спустошення й утому. Гліб думав, що більше нікому не зможе вірити, а зневірена душа схожа на пустелю. Потім у ньому закипіла лють, і по пустелі смерчем пройшли гнів і ненависть, а коли пристрасті вщухли і він нарешті зумів тверезо мислити, на зміну їм прийшло здивування: невже Марика могла його зрадити?
Чим більше Гліб згадував, як самовіддано дівчинка кидалася йому на допомогу, незважаючи на небезпеку, тим сильніше сумнівався в її провині. Якщо вона щось приховувала, виходить, на те були причини. Як би там не було, та саме вона знайшла гаманець і укотре врятувала його.
Поступово душа Гліба повністю очистилася від зневіри й люті. Він більше ні в чому не звинувачував Марику. Навпаки, йому було соромно за свою поведінку, адже він навіть не поцікавився, де вона знайшла гаманець і яку ціну за нього заплатила. Принц вирішив неодмінно вибачитися перед дівчинкою, тільки-но поверне борг Зоряному лицареві.
Місяць заплутався в павутинні хмар, наче золота рибка в неводі. Він силкувався розірвати пута й вирватися на небозвід у всій своїй пишноті, але зміг лише краєчком ока глянути на землю, перш ніж знову потонути в хмарах.
Гліб не знав, чи вважати це добрим знаком, чи провісником лиха. Дотепер Зоряний лицар приходив лише в повню. А раптом він не з’явиться без свого осяйного володаря? Скільки нескінченно довгих ночей доведеться чекати, аби скинути із себе цей тягар?
Годинник на вежі пробив північ, і найгірші побоювання підтвердилися. Центральна алея була так само темна, як і раніше. Жоден вогник не освітив нічного парку. Гліб не знав, як довго він простояв, напружено вдивляючись у ніч. Хмари, осяяні місяцем, наче срібні тури, плили по синювато-чорному небу. Раптом одна з них стала яскравішою за інші. Серце в Гліба забилося частіше. Згусток світла набув обрисів вершника на коні. Грива й хвіст дивовижної тварини розвівалися на вітрі, мов язики блакитного полум’я. Кінь мчав галопом, поступово спускаючись усе нижче. Там, де він пролітав, хмари розходилися, оголюючи зоряне небо, і від цього складалося враження, що зірки іскрами розлітаються з-під копит.
Годинник на вежі забив удруге. Лицар під’їхав до палацу. Він не зійшов на землю, а зупинився так, щоб Гліб дивився на нього знизу вгору, ніби тим самим хотів підкреслити свою перевагу. Копита коня опиралися на повітря, як на твердінь. Величний і могутній привид запитав: