— Ти готовий сплатити борг?
— Так. Ось ваш гаманець. Тепер я вам нічого не винен.
Гліб простягнув йому гаманець зі срібним гербом.
— Добре, — кивнув лицар, і плюмаж на його шоломі хитнувся.
Тієї ж миті гаманець став танути, наче дим, допоки зовсім не зник. Гліб вражено дивився на свою порожню долоню, а потім зніяковіло сховав руку за спину.
— Тепер, коли ти повернув борг, я не можу неволити тебе і хочу дещо запропонувати тобі, як рівному, — тихим, вкрадливим голосом мовив Зоряний лицар. — Залиши тлінну землю, і я подарую тобі безсмертя.
— Ні, я хочу бути вільним, — відмовився Гліб.
— Дурень, людина ніколи не буває вільною. Я пропоную тобі безсмертя й спокій. Натомість ти обираєш швидкоплинне життя й одвічні тривоги. Це ти називаєш волею?
— Можливо, коли я доживу до старості, як ви, мені й захочеться продовжити свої роки, — знизав плечима Гліб.
— Що таке, по-твоєму, старість? — з ноткою презирства в голосі запитав привид і зняв із себе шолом.
Гліб зойкнув від здивування, побачивши перед собою зовсім молоду людину. На вигляд лицар був лиш трохи старший за нього, і тільки в крижаних очах залишили свій слід минулі століття. Лицар посміхнувся:
— Здивований? Я став безсмертним, коли мені було вісімнадцять. Відтоді старість обходить мене стороною. Ти теж не будеш знати ні старості, ні хвороб. Хіба це не щастя?
— Мабуть, але я змушений відмовитися. Я потрібний на землі, — уперто заявив Гліб.
— Для чого?
— У мене є батьки, друзі, піддані.
— Ти збираєшся правити цією країною й робити людей щасливими? — глумливо запитав лицар.
— У всякому разі, я буду намагатися.
— Люди цього не варті й ніколи не оцінять твоїх старань. Повір мені, я вже пройшов через це. Як би добре ти не правив, однаково знайдуться незадоволені.
— Чому вас так хвилює моя доля? Що вам з того, як я захворію, постарію або не зможу керувати країною? Невже вам мало того, що я повернув гаманець? Адже ви обіцяли, що відпустите мене, тільки-но я поверну борг, — у розпачі нагадав Гліб.
— Лицар трохи помовчав, а коли знову заговорив, у його голосі звучали сумні нотки.
— Вже багато століть у мене немає нікого, з ким я міг би поговорити й поділитися своїми думками. Зустрівши тебе, я вперше побачив рівного собі і за походженням, і за інтелектом, і за духом. Я хочу, щоб ми були друзями. Зваж усе, і я сподіваюся, в тебе вистачить здорового глузду відповісти згодою. Подумай, перед тобою вічність. Рідко кому випадає шанс стати безсмертним.
— Мені не потрібна така вічність! — гаряче мовив Гліб. — Що вам дало безсмертя? Вічну самотність? Ви, могутній лицар Місяця, просите мене, звичайного смертного, стати вашим співрозмовником. Ось ціна вашого безсмертя!
— Думай, що говориш. Ти граєшся з вогнем, — застеріг його лицар. — Не мине й півстоліття, як ти будеш гірко шкодувати за втраченим шансом.
— Нехай так, але це моє життя, і я хочу його прожити, — твердо сказав Гліб.
— Шкода, що ти обрав такий шлях. Я не стану відмовляти тебе, — безпристрасним голосом сказав Зоряний лицар і знову вдягнув шолом.
Забороло сховало його обличчя. Вершник взявся за повід, кінь беззвучно переступив копитами, і плюмаж колихнувся в такт його рухам. Лицар продовжував:
— Не в моїх правилах втручатися у справи смертних, але ти нагадав мені про юність. Є люди особливі від народження. Ти один із них. Можливо, тобі призначено виконати на землі те, чого не вдалося мені. Я хочу, щоб тобі пощастило, тому наостанок дам пораду. Ти можеш стати великим правителем, але навколо крутиться Віщунка, що поставила собі за мету знищити тебе. Ця чортиця хитро придумала вкрасти в тебе гаманець і розправитися з тобою моїми руками. Цього разу вона відмовилася від своїх планів і підкинула гаманець, щоб досадити мені. Але це не означає, що вона знову не спробує тебе знищити.
— Чому ви вважаєте, що гаманець підкинула Віщунка? — запитав Гліб.
Він не сумнівався, що йдеться про Марику. Звідки йому було знати, що Зоряний лицар говорить про Віщунку з Лисячої Нори.
— Невже ти думаєш, що я не впізнаю бісівської породи? Хіба вона при тобі ніколи не чаклувала?
Гліб згадав ворожіння в кузні, відсторонений, потойбічний погляд Марики, її монотонний голос, що читав заклинання незрозумілою мовою, розпечене ковадло. Безсумнівно, у дівчинки були незвичайні здібності, втім, у циганів це зустрічається не так вже й рідко. Це ще не привід, щоб її звинувачувати.
— Так, вона трохи ворожить, але ніколи не заподіє мені зла, — сказав Гліб.