Гліба почало дратувати затяте небажання дівчинки говорити. Він примчав з надією одержати відповіді на свої питання й не збирався йти з порожніми руками.
— Зоряний лицар сказав, що гаманець побував у руках відьми, — без натяків випалив Гліб, сподіваючись, що хоча б це змусить Марику заговорити.
Почувши його слова, дівчинка зітхнула з полегшенням. Адже найболючішою для неї була думка про те, що вона не може застерегти Гліба про підступи Віщунки, а тепер почувала вдячність до таємничого привида за те, що той відкрив Глібові правду. Марика хотіла сказати, що Зоряний лицар не збрехав, але їй залишилася тільки мова жестів, тому вона кивнула.
Гліб по-своєму витлумачив її мовчазну згоду. Для нього вона була рівнозначна зізнанню.
— То це правда? — вражено перепитав він.
Марика знову енергійно закивала.
— Ти глузуєш з мене?! Перестань гратися в мовчанку! — не на жарт розлютився Гліб. Дівчинка затамувала мимовільне зітхання, їй дедалі важче ставало виконувати обітницю, але ціна за ненавмисно сказане слово була надто висока.
Безсловесність Марики остаточно вивела Гліба з себе. Він схопив її за плечі й наполегливо зажадав:
— Не прикидайся німою! Скажи, що це неправда. Або ти визнаєш свою провину?
Дівчинка здивовано дивилася Глібові в очі.
У чому вона повинна зізнатися? Вона перебирала в пам’яті всі останні події і не знаходила своєї провини. Хіба Гліб сам не вибачався за вчорашню сварку? Вуста її були замкнені на замок, тому Марика спробувала поглядом передати почуття, що вирували в ній. У її темних зіницях відбилося все, що вона пережила від учора: зачарований ліс і божевільний регіт пугача; кузня, осяяна спалахами вогню, і її страшний хазяїн; розкаяння коваля і ціла ніч важкої праці заради порятунку грішної душі. У чому вона має покаятися?!
Глібові здалося, що він тоне у глибокій темній безодні. У погляді Марики справді було щось гіпнотично чаклунське. Юнак, не витримавши, відвів очі й випадково глянув на нещільно причинені дверцята шафи. У пам’яті спливло, як Марика похапцем захлопнула їх й пригорнулася спиною, наче хотіла захистити від чужої цікавості. Раптом він згадав слова гувернантки: «Подивіться, що вона ховає в шафі».
Іншим разом Гліб уважав би за невихованість поратися в чужих речах, але зараз він сердився на Марику. Йому кортіло помститися дівчинці за її знущальне мовчання, зробити щось прикре.
— Не бажаєш розмовляти? Тоді, можливо, покажеш, що ти там ховаєш? — із викликом запитав він.
Згадавши про свою дивну знахідку Марика завмерла. Гліб недаремно вирішив зазирнути до її шафи. Хтось навмисно підказав йому. Але хто? Вона точно знала відповідь: Віщунка. Хто, крім неї, міг підкинути бридке начиння відьмацького ремесла? Стара відьма, мабуть, прагнула обмовити її перед Глібом. Це було останньою краплею.
Марика вже відкрила рот, аби виправдатися, та раптом подумала, що Віщунка тільки радітиме, якщо вона розділить долю коваля. Може, стара карга тільки того й сподівається. Дівчинка міцно стулила губи й рішуче загородила Глібові шлях. Її небажання показати вміст шафи лише під’юджувало принца. Цієї миті юнак не думав ні про манери, ні про наслідки свого вчинку, адже гнів не ладнає із розумом. Штовхнувши Марику, він ривком відчинив дверцята.
Серед пучків сон-трави і в’язок сушених жаб’ячих лапок гидотно скалився цапиний череп.
Розділ 20
Гліб відсахнувся. Кімната попливла в нього перед очима. Лише цапиний череп виразно і глумливо посміхався з темряви шафи. Що це, реальність чи жахливий сон? Чому ж іще вірити, як не власним очам? Але буває, що морок заступає зір, подумав Гліб, змахуючи із себе мару.
Дивно, але саме тепер злість на Марику вивітрилась, і він більше, ніж будь-коли, був упевнений в тому, що все це якась безглузда помилка.
— Що це? Навіщо тобі ця гидота? — запитав Гліб.
Дівчинка мовчала. Якби вона сказала хоч слово у своє виправдання, він би повірив їй, а не чужим обмовлянням.
— Скажи, що все це потрапило сюди випадково! Що ти не чаклунка. Скажи хоч що-небудь. Я хочу знати правду!
Якими нетерплячими часом бувають люди. Вони вимагають правди негайно, щоб завтра кусати лікті від того, що не змогли почекати.
«Що для тебе мої слова? Звук. А для мене — вічний морок», — скрушно думала Марика.
Вона зрозуміла, що доля її вирішена. Вона не зуміє більше змагатися із закляттям скарбу. Чи варта коротка мить правди того, щоб загинути й вічно поневірятися серед неприкаяних душ? Може, й ні. Але дівчинка вирішила, що це помста духів за її непослух.