— Значить, нам слід упіймати орлів, осідлати їх і летіти в небеса? — запитав Терціус, спантеличений і роздратований.
Батько нічого не відповів. Останнє денне проміння згасло, і над замком горіли незліченні яскраві зорі. Одна зірка впала.
Терціус подумав, хоча й невпевнено, що це та сама перша вечірня зоря, яку розгледів його брат Септімус.
Зірка залишила на небесному небосхилі вогненний слід, що простягнувся кудись до південного заходу.
— Там, — на останньому подиху прошепотів вісімдесят перший лорд, і впав на долівку своєї кімнати.
Праймус подивився на мертве тіло й почухав бороду.
— В глибині душі, — пробурмотів він, — мені хочеться викинути труп старого покидька у вікно! І навіщо була уся ця дурня?
— Краще не треба, — заперечив Терціус. — Певно, нікому з нас не хотілося б, щоб Штормгольд упав. А тим більше носити на собі прокляття. Краще таки віднесімо його до Зали Предків.
Праймус підняв батькове тіло з підлоги і поклав його на ліжко, вкрите хутром.
— Потрібно оголосити народу, що старий помер.
Четверо мертвих братів зібралися навколо Септімуса, котрий стояв біля вікна.
— Як ти вважаєш, про що він думає? — запитав Квінтус Секстуса.
— Міркує, куди впав топаз і як знайти його раніше за інших, — відгукнувся Секстус, згадуючи своє довге падіння на гострі камені, свій відхід у вічність.
— Хай йому грець, я на нього розраховую, — сказав мертвим синам покійний вісімдесят перший лорд Штормгольда. Але живі сини цієї розмови не чули.
Не можна однозначно сказати, наскільки велика Чарівна Країна.
Адже Чарівна Країна — не якась одна земля, князівство чи володіння. Будь-які мапи Чарівної Країни недостовірні.
Ми говоримо про королів і королев Чарівної Країни, як, наприклад, про королев і королів Англії. Але Чарівна Країна значно більша за Англію, більша за всенький світ, — адже з сивої давнини тут знаходить притулок кожен закуток землі, що пропадає зі звичайних мап завдяки сміливим мандрівникам-дослідникам, які дістаються туди і доводять, що такого місця не існує. У такий спосіб Чарівна Країна поступово розрослася до величезних розмірів, увібравши в себе найкарколомніші форми рельєфу. Тут — точніше, там — знайшлося місце драконам. А також грифонам, вівернам, гіпогрифам, василіскам і гідрам. Живуть там, звісно, й більш звичні для нас тварини: наприклад, коти — і грайливі, і самостійні, собаки — і благородні, і боязкі, а також вовки й лисиці, орли й ведмеді.
Посеред гаю, такого густого і непрохідного, що можна навіть назвати його лісом, стояла хатина-мазанка з очеретяним дахом. На вигляд вона була досить-таки зловісна. Біля будинку в клітці на жердині сиділа маленька жовта пташка. Вона не співала — просто сиділа мовчки, понуро наїжачивши вицвіле пір’я. Двері будинку колись пофарбували у білий колір, але фарба вже встигла пожовкнути, та ще й облазила.
Зсередини у хатині була всього одна кімната. На балках висіло копчене м’ясо і ковбаси, а також засушений труп крокодила. Біля однієї стіни горіло вогнище — палили його торфом, а брудний дим виводився через комин. У кімнаті було три ліжка, застелених покривалами: одне — велике і старезне, інші два — більше схожі на тапчани.
Було тут різне куховарське начиння і дерев’яна клітка, наразі порожня. Віконця в будиночку були такі брудні, що ледве пропускали світло, і все навколо покривав товстий шар пилу і жиру.
Єдиною чистою річчю в хатині залишалося дзеркало з чорного скла — вище середнього людського зросту і завширшки як церковні двері. Воно стояло при одній зі стін.
Будинок належав трьом старезним жінкам. Вони усе робили по черзі — спали на великому ліжку, готували вечерю, розставляли у лісі пастки на дрібних звірів, і носили воду з глибокого колодязя за будинком.
Розмовляли вони мало.
У хатині були й три інші жінки — стрункі, темношкірі й веселі. Вони мешкали у залі з оніксовою підлогою й обсидіановими колонами, у кілька разів більшій за саму хатину. За ними був відкритий дворик під нічним небом, усіяним зірками. У дворику плюскотів фонтан у формі русалки, що вигинається від насолоди, з широко відкритим ротом. Чистий чорний струмінь, що вилітав з її рота, з шумом падав у ставочок, розгойдуючи на хвилях віддзеркалення зірок.
Ці три жінки і їхня зала містилися у чорному люстрі.
Три літні жінки жили у лісі самі. Це були Лілім — королеви відьом.
Три молоді жінки в дзеркалі теж звалися Лілім, та чи були вони наступницями старих, чи віддзеркаленнями їхніх «я», чи існувала насправді лише лісова хатина і чи справді Лілім жили у чорній залі з фонтаном-русалкою і зоряним внутрішнім двориком — про це знали лише самі Лілім.