Того дня одна зі старих відьом повернулася з лісу і принесла мертвого горностая з червоною плямою поперек горла. Вона поклала звіра на запорошену дошку й узяла гострого ножа. Зробивши надрізи навколо лапок і шиї, вона стягнула з нього шкурку, наче піжаму з дитини. Оббілований труп стара кинула на колоду.
— Нутрощі? — запитала вона тремтливим голосом.
— Чому ж не спробувати, — відповіла з крісла-гойдалки найстаріша і найнижча відьма з найбруднішими і найзаплутанішими патлами.
Піднявши горностая за голову, перша карга розрізала тушку від шиї до самого низу. Нутрощі вивалилися на колоду — червоні, пурпурові й фіолетові, кишки та життєво важливі органи — усе блищало на запорошеному дереві, наче мокрі самоцвіти.
— Ходіть, ходіть швидше! — прохрипіла стара.
Вона обережно поворушила нутрощі ножем — і зойкнула.
Відьма, що гойдалася в кріслі, схопилася на ноги. (У люстрі одна з чорних жінок неквапливо підвелася з тахти.) Повертаючись з туалету, третя карга стрімко кинулася до них.
— Що? — скреготала вона. — Що там?
(У чорному люстрі до подруг приєдналася третя красуня, темноока, з маленькими пружними грудьми.)
— Дивіться, — перша стара вказала на щось кінчиком ножа.
Очі відьом од глибокої старості стали безбарвно-сірими. Вони щулилися, розглядаючи нутрощі горностая.
— Нарешті, — сказала одна з них.
— Давно пора, — погодилася друга.
— Хто ж з нас вирушить на пошуки? — запитала третя.
Усі три відьми примружилися і занурили свої старезні руки у купу теплих нутрощів на колоді.
— У мене — нирка, — сказала перша, розкривши долоню.
— А у мене — печінка.
Останньою розкрила долоню найстарша Лілім.
— У мене — серце, — переможно оголосила вона.
— Як ти туди дістанешся?
— Нашою старою колісницею — запряжу її тим, що зустріну на перехресті.
— Тобі потрібні будуть роки.
Найстарша кивнула.
Наймолодша відьма — та, котра щойно прийшла з туалету, повільно пошкандибала до високої облізлої шафи з шухлядами. Зігнувшись, вона вийняла з найнижчої шухляди іржаву залізну скриньку і принесла її сестрам. Вона була перев’язана трьома шматками старої линви, зав’язаними трьома різними вузлами. Кожна з трьох відьом розв’язала свій мотузок, а та, яка принесла скриньку, відкрила її.
На дні щось сяяло золотом.
— Не так вже багато залишилося, — зітхнула наймолодша Лілім, котра була стара ще за тих часів, коли на місці цього лісу були морські води.
— Тим краще, що ми знайшли нове, правда? — в’їдливо сказала найстарша і опустила покручені пальці у скриньку.
Золоте сяйво спробувало ухилитися від її руки, тріпотіло і вислизало, але відьма впіймала його і вкинула собі до рота.
(Три жінки в люстрі уважно стежили за тим, що відбувається.)
Простір між відьмами затремтів. (Тепер із чорного люстра визирали лише дві жінки.)
А в хатині дві старі відьми з заздрістю і надією витріщилися на високу молоду красуню, чорноволосу, з темними очима і яскравими червоними вустами.
— Дідько, ох тут і бруднота! — промовила красуня.
Вона підійшла до ліжка, біля якого стояла велика дерев’яна скриня, вкрита вицвілим гобеленом. Відсмикнувши гобелен, вона відчинила скриню і почала у ній порпатися.
— Ось, — сказала вона, діставши багряну сукню. Поклавши сукню на ліжко, красуня скинула лахміття, у котрому ходила, поки була старою.
Сестри заздрісно вирячалися на голе молоде тіло.
— Коли я повернуся з її серцем, років буде вдосталь на всіх, — сказала жінка, зверхньо покосившись на волохаті підборіддя і запалі очі сестер. Вона вдягнула на зап’ястя багряний браслет у формі змії, що кусала себе за хвіст.
— Зірка, — промовила одна сестра.
— Зірка, — повторила друга.
— Саме так, — підтвердила королева відьом, одягаючи на голову срібний обруч. — Перша за двісті років. В нас ще все попереду.
Облизавши яскраво-червоні губи темно-червоним язичком, вона додала:
— Зірка, що впала з неба.
На галявині біля ставка стояла ніч. Зорі на небі неможливо було злічити.
Вогники світляків мерехтіли серед листя високих в’язів, у чагарниках папороті і в кущах ліщини, наче вогні далекого міста. У струмку, що живив озеро, плескалася видра. Ціла родина горностаїв йшла до берега пити воду. Миша-полівка знайшла на землі лісовий горіх і почала розгризати його тверду шкаралупу довгими і гострими передніми зубками — не тому, що зголодніла, а тому, що насправді була зачарованим принцом, який міг повернути свою колишню подобу тільки після того, як розгризе Горіх Мудрості. Але на радощах миша втратила пильність. Місячне світло затулила чорна тінь — це була величезна бородата сова. Вона вхопила мишу гострими кігтями і зникла в нічній темряві.