— Так, правильно, — підтвердив кошлатий коротун і стривожено озирнувся, мовби чогось боявся.
— Але ж це всього лише дитячий віршик, — зітхнув Трістран.
— Всього лише? Дитячий? Боже, та по цей бік муру багато хто ладен був би сім років відгарувати за таке заклинання! А там, звідки ти прийшов, ви й оком не моргнувши розповідаєте таке своїй дітворі разом з «ой люлі-люлі» чи «сорока-ворона»… Вам холодно, хлопче?
— Я й не помічав, але так, трохи холодно.
— Озирніться. Стежку бачите?
Хлопець закліпав очима. Сірий ліс мовби поглинав світло — у ньому зникало будь-яке відчуття напряму і відстані. Трістранові здавалося, що вони йдуть стежкою, але тепер, коли він намагався її розгледіти, стежка востаннє промайнула під ногами і зникла, наче оптичний обман. Йому здавалося, що ось ці два дерева і он той камінь позначали межі стежки, але тепер ніякої стежки не було — тільки сутінки, тіні й бліді стовбури навкруги.
— Отепер нам гаплик, — тихо промовив кошлатий чоловічок.
— Треба бігти? — запитав Трістран, знімаючи капелюха і притискаючи до грудей.
Коротун похитав головою.
— Немає сенсу. Біжи не біжи — ми у пастці.
Підійшовши до найближчого високого стовбура, трохи схожого на березу, він щосили штовхнув його. З дерева впало декілька сухих листків. А ще з гілки зірвалося і впало на землю щось біле — з тихим, схожим на шепіт звуком.
Трістран підійшов ближче, щоб роздивитися. Це був білий пташиний скелет — чистий і сухий.
Чоловічок здригнувся.
— Я вмію мінятися з іншими місцями, — повідомив він Трістранові, — але не знаю нікого, кому було б не страшно тут опинитися. Судячи з цієї штукенції, тут навіть уміння літати не допоможе.
Він підчепив скелетик лапоподібною ногою.
— Рити підземні ходи ваш люд не вміє — хоча навіть це нам би не допомогло.
— Тоді, мабуть, нам варто озброїтися, — запропонував Трістран.
— Озброїтися?
— Поки вони не прийшли.
— Поки вони не прийшли? Та вони вже тут, телепню! Вони — це дерева. Ми в сухолісі.
— У сухолісі?
— Я сам винен, треба було трохи дивитися, куди йду. А тепер все: не бачити вам зірки, а мені — торгівлі. Одного дня якийсь наступний бовдур, що сюди забреде, знайде наші скелетики, чисті й висушені. Та й по всьому.
Трістран без упину озирався. У сутінку йому здавалося, що дерева підступають дедалі ближче, хоч і не видно було, щоб хоч одне з них рухалося. Хлопець ще не до кінця вірив коротунові — хтозна, може, той його обманював, або ж це просто був виплід його уяви.
Раптом щось ужалило його в ліву руку. Трістран думав, що це комаха, але побачив тільки блідо-жовтий листок, що з шелестом впав на землю. На зворотному боці проступила мокра червона смужка. Ліс шепотів і шелестів навколо.
— Що ж нам робити? — вигукнув Трістран.
— Я нічого не можу придумати. Аби ж ми знали, де справжня стежка… Справжню стежку навіть сухоліс не в змозі знищити — він лише маскує її, щоб ввести нас в оману.
Чоловічок знизав плечима й зітхнув.
Трістран підняв руку і задумливо потер лоба.
— Я… Я знаю, де стежка! — сказав він, вказуючи пальцем. — Нам туди.
Чорні оченята-намистинки його супутника заблищали.
— Ви впевнені?
— Так, шановний. Через той гайок, а далі вправо. Ось де стежка.
— Звідки ти знаєш? — запитав коротун.
— Просто знаю, — відповів Трістран.
— Гаразд. Вперед! — чоловічок ухопив свій клунок і побіг — але не дуже швидко, так, щоб не обганяти Трістрана, котрий мчав щодуху: дихав уривчасто, серце мало не вистрибувало з грудей, шкіряна сумка гойдалася і била по ногах.
— Ні! Не туди! Лівіше! — гукнув хлопець. Гілки і колючі кущі чіплялися і рвали одяг. Далі вони бігли мовчки.
Здавалося, дерева перед ними зімкнулися в суцільну стіну. Навколо шквалом носилося листя — воно боляче жалило і кусалося, торкаючись Трістранової шкіри, і рвало тканину, коли падало на одяг. Хлопець біг під гору, вільною рукою відкидаючи листя, а сумкою, що була в іншій руці, відбиваючись від кущів і гілля.
Мовчання перервав стогін. Кошлатий чоловічок спинився мов укопаний, закинув голову й жахливо завив.
— Тримайтеся, — закричав Трістран, — ми вже майже на місці!
Він вхопив чоловічка за лікоть і потягнув вперед.
Нарешті вони вибігли на справжню дорогу — смужку зеленої трави, що вела крізь сірий ліс.
— Тут ми в безпеці? — запитав Трістран, важко дихаючи і злякано озираючись.