— Мабуть… ваша правда, — сказав Трістран.
Він стояв, чекаючи, що буде далі. Кошлатий чоловічок провів над свічкою рукою, і ґніт раптом спалахнув. Полум’я було жовте згори і блакитне знизу. Дмухнув вітер, але вогонь анітрохи не сколихнувся.
Тримаючи свічку, Трістран виставив перед собою недогарок і ступив крок уперед. Свічка освітлювала все навкруги, кожне дерево і кожну травинку.
Наступний крок — і Трістран опинився на березі озера, а вогник свічки відбивався у воді. Ще крок — гори й самотні скелі; язик полум’я відбивався в очах мешканців засніжених висот. Наступний крок — і хлопець опинився на хмарах — вони хоч і були напівпрозорі, але якимось дивом витримували його вагу. Потім, міцно стискаючи свічку, Трістран пройшов під землею, де при світлі вогню виблискували мокрі печерні стіни; потім він знову опинився у горах, потім — на лісовій дорозі. Там він встиг побачити жінку в червоній сукні, що мчала в колісниці, запряженій парою білих цапів. Вона здалася йому схожою на кельтську королеву Боудіку, як її зображували у підручниках з історії. Ще крок — і Трістран стояв на зеленій галявині, поряд з якою плюскотів дзвінкий струмочок.
Ступивши ще крок, він помітив, що галявина нікуди не поділася: навколо росла висока папороть, наперстянка та в’язи. Місяць висів біля краю неба. Хлопець підняв свічку, шукаючи чогось схожого на зірку, що впала, — але не бачив нічого, хоч трохи схожого на звичайний чи коштовний камінь.
Поруч жебонів струмок, але за його шумом Трістран розчув ще якийсь звук — наче хтось захлюпав носом і проковтнув слину. Здавалося, хтось намагається не розплакатися.
— Хто тут? — гукнув Трістран.
Хлипання змовкло. Але Трістран був упевнений, бачив під кущем ліщини якесь світло, і пішов туди.
— Перепрошую, — почав він, сподіваючись заспокоїти того, хто засів під деревом. Йому дуже не хотілося знову зустрітися з крихітним народом, що вкрав його капелюх.
— Я шукаю зірку.
Замість відповіді з-під куща вилетіла грудка мокрої землі і влучила Трістранові в обличчя. Було трохи боляче; за комір посипався бруд.
— Я не збираюся кривдити вас, — голосно гукнув Трістран.
Цього разу хлопець встиг ухилитися — чергова грудка влучила у в’яз, біля якого він щойно стояв. Трістран йшов уперед.
— Забирайся геть! — промовив заплаканий дівочий голос. — Просто йди звідси, дай мені спокій!
Дівчина скоцюрблено сиділа під ліщиною і вельми недружньо дивилася на Трістрана. Вона вже вхопила в руку чергову грудку, але не кинула її.
Очі у дівчини були червоні й заплакані, а волосся таке світле, що здавалося зовсім білим. Блакитний шовк плаття мерехтів у світлі свічки. І вся дівчина, здавалося, мерехтіла.
— Будь ласка, не кидайте в мене грязюкою, — попросив Трістран. — Зрозумійте, я зовсім не хотів вас турбувати. Десь тут упала зірка, і я повинен знайти її, перш ніж догорить ця свічка.
— Я зламала ногу, — сказала юна леді.
— Співчуваю, звісно, — відповів Трістран. — Але ж зірка…
— Я зламала ногу, — сумно повторила вона, — коли падала.
З цими словами дівчина знову підняла грудку. З її руки посипався блискучий пил.
Грудка землі влучила Трістранові в груди.
— Забирайся, — схлипнула дівчина, затуляючи обличчя руками. — Забирайся і дай мені спокій!
— Ви і є зірка, — нарешті дійшло до Трістрана.
— А ти — бовдур, — в’їдливо сказала дівчина, — а ще невіглас, йолоп і телепень!
— Еге ж, — погодився Трістран. — Мабуть, так і є.
Тут він розмотав з руки вільний кінець срібного ланцюжка і накинув його на тонке зап’ястя дівчини. Ланцюжок враз затягнувся.
Дівчина люто зиркала на нього.
— Що це ти таке робиш? — запитала вона, чомусь вже без гніву і ненависті.
— Забираю вас із собою, — відповів Трістран. — Я дав обітницю.
Тієї ж миті вогник свічки затріщав, останній шматочок ґнота сплив у калюжці воску. На мить полум’я спалахнуло яскравіше, освітило галявину, дівчину і нерозривний ланцюг, що з’єднував її зап’ястя з Трістрановим.
Свічка згасла.
Трістран дивився на дівчину — на зірку — не промовивши ані слова.
«Чи встигну я туди при свічці?» — подумав він. — «Ще й повернешся, не бійсь». Але свічка догоріла, а до селища Стіна було шість місяців важкого шляху.
— Але знай, — сказала дівчина крижаним тоном, — хто б ти не був і які б не були твої наміри щодо мене, я не надам тобі анінайменшої допомоги. Я зроблю все можливе, щоб зіпсувати твої плани. — І дуже емоційно додала: — Придурку.