Біля місця візничого на дерев’яній жердині сиділа строката пташка. Побачивши королеву відьом, вона наїжачила пір’я і подала сигнал тривоги — але сама нікуди відлетіти не змогла, бо була прикута до жердини ланцюжком.
— Перш ніж ви що-небудь скажете, — розпочала сива жінка, — хочу попередити вас, що я всього лише бідна стара квіткарка, тиха бабця, яка ніколи нікому не завдавала шкоди. Зустріч з вами, такою величною і суворою пані, сповнює мене страхом і трепетом.
— Я не завдам тобі шкоди, — сказала королева відьом.
Зіщуливши очі, стара роздивлялася прекрасну пані в багряному платті.
— Добре, що ви так кажете, — промовила вона. — Але звідки я знаю, що ви мене не обманете? Я ж просто стара добра бабця, що уся тремтить перед вами. А раптом ви собі надумали пограбувати мене серед ночі, чи навіть вчинити щось гірше?
Вона поворушила палицею у багатті, і полум’я спалахнуло яскравіше. Запах смаженого м’яса посилився.
— Згідно правил і обов’язків сестринства, до якого ми обоє належимо, — сказала пані у багряному платті, — присягаюся могутністю великих Лілім, своїми губами, грудьми і своєю невинністю, що я не завдам тобі шкоди і поводитимуся з тобою, як із власною гостею.
— Ось тепер я спокійна, дорогесенька, — зраділа стара, вишкіривши обличчя в посмішці. — Проходьте, сідайте. Вечеря ось-ось буде готова — не встигне ягня двічі хвостом махнути.
— Із задоволенням, — відповіла пані в багряному платті.
Цапи свистіли носиками і жували траву поряд з колісницею, з неприязню поглядаючи на мулів, що возили фургон.
— Гарненькі цапки, — сказала стара.
Королева відьом кивнула, скромно посміхаючись. Полум’я багаття освітлювало браслет на її руці — багряну змійку. А тим часом карга продовжувала:
— Звичайно, мої підстаркуваті очі вже не такі, як раніше. Та щось мені здається, що один із цих красунчиків раніше ходив на двох, а не на чотирьох…
— Таке трапляється, що тут казати, — погодилась королева відьом. — Чудовий приклад — ось ця ваша розкішна пташка.
— Ця пташка років двадцять тому віддала за безцінь прекрасний екземпляр моєї колекції. А потім поставила мене в таке незручне становище, що й подумати бридко. Тому тепер вона переважно у пташиній подобі — крім випадків, коли потрібна фізична робота, або за прилавком з квітами постояти. Якби я знайшла їй на заміну іншу служницю, сильну й тямущу, таку, що не боїться роботи, — то була б вона пташкою весь час.
Пташка на жердині сумно зацвірінькала.
— Мене називають пані Семелою, — представилася карга.
«А коли ти була дівчиськом, тебе звали Відстійною Сел», — подумала королева, але змовчала. Натомість сказала інше:
— Можеш звати мене Морваннеґ.
Їй подумалося, що непоганий вийшов каламбур: «Морваннеґ» означало «морська хвиля», а її справжнє ім’я давно затопив океан.
Пані Семела звелася на ноги, дошкандибала до фургона і повернулася до вогню з парою дерев’яних мисок, двома ножами з дерев’яними ручками і маленьким горщиком трав, висушених і розтертих у зелений порошок.
— Я збиралася їсти руками, а замість тарілки нарвати зелених листків, — усміхнулася вона, простягаючи одну з мисок пані в багряному платті. На чаші з-під шару бруду виднівся малюнок — квітка соняшника.
— Але потім подумала — хіба часто випадає нагода повечеряти в такому вишуканому товаристві? Тому й принесла найкраще. Вам голову чи хвіст?
— На твій вибір, — відповідала гостя.
— Тоді віддам вам голову. Сама смакота — очі, мізки, хрусткі вушка. А мені — стегна. Нічого цікавого, саме м’ясо.
Відьма зняла рожен з вогню, і швидко-швидко працюючи ножами — тільки леза мелькали — розділила тушку, зрізала м’ясо з кісток і досить справедливо розклала у дві миски. Потім вона передала гості горщик з приправами.
— Солі в мене немає, дорогенька. Тому просто посипте страву ось цим. Трохи базиліку і гірського чебрецю — мій власний рецепт.